ух ты!  

Україна здавна славиться своєю співочістю.
І це не просто слова, а підтверджені факти. Так, етнографи нарахували близько 200 тисяч українських народних пісень, а це більше, ніж у всіх інших націй! Найкращі фольклорні твори передаються з покоління в покоління, залишаючись повсякчас актуальними. Їх виконують як під час застіль, так під час Революцій. До вашої уваги 15 українських народних пісень, які вже давно стали улюбленими.

Зможете не підспівувати?

Ой у вишневому саду (О милий мій)

Ми не знаємо, хто і коли склав цю пісню про кохання, але без “Ой у вишневому саду” й досі не обходиться жодна забава.

Несе Галя воду

Хто лише не переспівував цю народну пісню… Таїсія Повалій, Тріо “Мариневичів”, Христина Соловій, і навіть “Воплі Відоплясова”! Саме час заспівати про Галю:

Їхав козак за Дунай

Автором цього романсу вважають козака Харківського полку, філософа та поета Семена Климовського. Можливо, він написав її після невдалих турецьких походів Петра I. Пісня набула популярності ще в середині XVIII століття, та з часом її привласнили російські поети та композитори, створивши купу власних варіацій. Ні російською, ні французькою “Їхав козак за Дунай” не звучить так автентично та щиро, як українською. Дуже прониклива пісня про війну та розлуку:

Ти ж мене підманула

Ще одна пісня каждого, каждого застілля! За даними істориків, вперше вона згадується у 1897 році. Тоді “Ти ж мене підманула” належала до роду “триндичок”, тобто жартівливих молодіжних пісень. Натомість зараз в народі популярна не лише її класична версія, але й кілька удосконалених. Від “копиці” до “Тьоща дай на машину”

Ой на горі та й женці жнуть

Козацька народна пісня, яка стала “Запорозьким маршем”. Ймовірно, ця композиція виникла ще в другій половині XVII століття. Історики вважають, що вона пов’язана із Михайлом Дорошенком або Петром Конашевичем-Сагайдачним. У всякому разі, щоразу під час прослуховування цієї пісні нас переповнює гордість і за козаків, і за всіх захисників України.

Била мене мати

Народна рекрутська пісня, у якій дівчина тужить не так через те, що мама “била її березовим прутом”, а через тяжку долю свого коханого-рекрута, тобто солдата. У XIX ст. у війську служили 25 років, тому не дивно, чому вона хоче набутися з милим якнайдовше, навіть наперекір мамі…

Ой на горі два дубки

Цю жартівливу народну пісню, як-то кажуть, навіть горобці цвірінькають. Прості слова та притаманний українцям гумор – рецепт успіху кожного хіта.

Чорні брови, карії очі

Красива пісня про кохання до чарівної українки. Не так давно історики натрапили на ймовірного автора цього народного хіта: ним виявився поет середини ХІХ ст. Костянтин Думитрашко. Попри заборону українського слова в тодішній час, він залишив нам у спадок неповторний твір.

Mihalich61,

Mari Silk пише:

Mihalich61,

А то , я как подыму свой дивизион с бабулек

Свою версию хита представила молодежь из маленького городка на Львовщине – Дрогобыча. Видео, которое было опубликовано 18 сентября в YоuTube, посмотрели уже более миллиона раз.

Михалыч пише:

Свою версию хита представила молодежь из маленького городка на Львовщине – Дрогобыча.

Супер! Молодці!!!

Про назву «Україна» написано багато, у тому числі багато вигадок.

Уперше в літописі Україна згадується 1187 році, у зв’язку зi смертю князя Володимира Глібовича: «Україна много постона»; з XVII століття назва набула поширення.

Україна не є окраїною. Пізніші колоніальні назви: «креси», «Малопольща», «Малоросія» — мають смислові ознаки «окраїни», але інші філологічні корені.

Українці не стали б у самоназві заявляти про нібито належність до якогось державного центру, бо такого не було. У 1187 році для українських (руських) князівств окраїнними були малі польські князівства, село Москва.

Були спроби пов’язати Україну з племенем укрів (укранів), які жили в басейні річки Укер (Саксонія), і про яких є письмова згадка лише у Х столітті.

Назва племені та німецькі топоніми (Uckerland) походять від назви річки. Заселення простору між Укером і Дніпром міфічним народом, міграція від однієї ріки до другої — псевдопатріотичний вимисел. Нечисленні західні укри не мають стосунку до України, її назви, етногенезу.

Гіпотеза мовознавця К. Тищенка («Український тиждень» №39, 2012), що «Україна» походить від лужицького Wukraj (чужина), є хибною.

Лаба (Ельба) до Дніпра трохи ближче, ніж Укер, та все ж далеченько. Для лужицьких сербів чужими є всі не лужицькі землі, а не лише Україна з українцями.

Якби лужичани спробували нав’язати українцям свій варіант назви, ті б не погодилися, бо українець — не wukrajnik (іноземець), бо живуть вони на рідній землі, а не в чужій Wukrajini.

Тищенко також стверджує, що Україна — «країна, що лежить за межами батьківщини чи області», «в степу». У 1187 році Русь-Україна була у лісостеповій зоні, степ iще не був українським. За Тищенком, Україною називали Дике поле.

Вірогідною є думка історика та політичного діяча С. Шелухіна («Україна», Прага, 1936), який показав, що назва «Україна» походить від дієслова «краяти».

Краяти можна не лише з краю, а й посередині, «край» має значення земля, а не лише те, що на межі. Обкраяти (окраяти) — це одрізати по зовніш­ньому периметру (звідси окраїна), а вкраяти (викраяти) — це відділити, виділити (вкраїна).

Всякий народ перш за все викраює, виокремлює у свідомості з великого світу свою землю, потім одкраює подумки від маловідомого світу більш знані (мова, звичаї, правителі) землі сусідів, виділяє їх як окремі частини, самостійні землі, області, краї, країни, україни.

Таких украяних земель було багато: «Ой по горах, по долинах, по широких українах». Вони були в Московії, Україні, Польщі; на Балканах прижився варіант «крАїна»; у літописi С. Величка мовиться про Померанію як про «тамошню україну».

У пісні «Побратався сокіл...» є слова: «А сам я полину в чужу україну, в чужу вкраїноньку, в чужу сторононьку».

Багато народів додавали до назв своїх країв національну ознаку: Дойтчлянд — Німецька земля, є Сербська Країна, в Угорщині в 1918-19 роках була автономія Руська Країна.

Українці обійшлися без прикметників. Поступово ім’я загальне «україна» перетворилося на власне, спочатку до нього, як видно з пісень і дум, застосовувалися означення «своя», «наша», «рідна» Україна, потім вони стали необов’язковими, відпали. Українці були впевнені, що весь світ і так мусить знати, де їхня земля і хто вони такі.

Ігор ДЕМ’ЯНЧУК, кандидат технічних наук

Короткий словник українського національного одягу: що, як, коли і де носили наші предки

Останнім часом все більше українців починають цікавитися культурою свого народу. Усе більше людей прагнуть мати в своєму гардеробі вишиванки та інші елементи давнього одягу, але для багатьох навіть назви цих елементів звучать чудернацько та ні з чим не асоціюються.

Тож що то за дивовижа український національний одяг? Виділяють такі види класифікації: натільний, стегновий, нагрудний, верхній та аксесуари (пояси, головні убори та прикраси).

НАТІЛЬНИЙ ОДЯГ

Сорочка – це один із найдавніших елементів одягу. У давні часи сорочка слугувала єдиним видом одягу для дівчат та хлопців до досягнення певного віку. Чоловічі і жіночі сорочки шилися з полотна різної якості, залежно від їх призначення, а також від заможності родини. Основними типами сорочок були тунікоподібні, з плечовими вставками, з суцільним рукавом, на кокетці. Залежно від регіону сорочки прикрашали вишивкою, мережкою чи гаптуванням. За малюнком вишивки можна було дізнатися звідки людина, якого вона віку та стану. За традицією забезпечення родини сорочками покладалось на дружину.

СТЕГНОВИЙ ОДЯГ

Чоловічий

Гачі (гащі, ногавиці) – найдавніші чоловічі штани. Складались із двох окремих частин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилась на талії за допомогою «шворки». Поширені були в західних та південних регіонах України.

Шаровари–шаровари були обов’язковим елементом одягу українського запорозького козацтва.

Жіночий

Андарак – спідниця з вовняної або напіввовняної доморобної тканини червоного кольору, з закладеними ззаду складками, які по подолу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. Характерна для півночі Чернігівщини. Андараком також називали й спідниці зі смугастої тканини на Поліссі.

Дерга (опинка, обгортка, горботка, фота) –одноплатовий розпашний жіночий одяг з доморобної вовняної тканини. Розповсюджений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, Полтавщині. Мав багато варіантів малюнку, кольорів та способів носіння.

Димка (мальованка) – спідниця із саморобного полотна з вибійчаним малюнком. Була поширена в центральних і західних областях України.

Запаска – найдавніший варіант незшитого стегнового одягу. На Подніпров’ї запаски були у вигляді неваляного однотонного сукна різної ширини чорного та синього кольорів. Спочатку пов’язувалась на талії задня частина, ширша і довша, чорного кольору («сіряк», «плахта»). Спереду закріплювалася друга, вужча і коротша, синього кольору запаска – «попередниця». На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски. Передня частина святкової запаски прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою, розташованими у нижній частині. На Поділлі попередницю рівномірно заповнювали тканим або вишитим орнаментом. На Житомирщині, північній Тернопільщині та Хмельниччині були поширенні килимові запаски. Запаски Придністров’я, Прикарпаття та Карпат були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами, інколи з додаванням металевої нитки. На Поліссі біла полотняна запаска прикрашалася широкою смугою червоного тканого орнаменту. В багатьох регіонах носили Фартух –цезапаска з дуже дорогих, купованих тканин (парчі, візерункового шовку, шерсті).

Кабат (сукня) – яскрава вибійчана гофрована спідниця у лемків.

Літник – смугаста червона вовняна або напіввовняна спідниця поліського типу. Була поширена на київському та житомирському Поліссі, території Рівненської та Волинської областей. Виготовлялася із білого полотна у п’ять- шість полотнищ, закладалася у дрібні складки і по низу прикрашалася широкою горизонтальною смугою тканого орнаменту червоного кольору.

Плахта – частково зшитий, розпашний святковий стегновий жіночий одяг українців середнього Подніпров’я. Плахта виконувалась із двох полотнищ (гривок) барвистої клітчастої вовняної саморобної тканини. Ці полотнища зшивалися приблизно наполовину або на дві третини. Зшита частина охоплювала стан позаду, а незшиті крила (криси) перегинались і вільно звисали з боків. Іноді передні кути плахти, як і обгорток, підтикалися під пояс. Незшиті кінці-крила позаду розходилися і з-під них було видно зшиту половину плахти.

Фартух – біла полотняна спідниця у бойків. Прикрашалася по низу вишивкою («циркою»),

Шорц –біла в смуги яскрава спідниця Львівщини.

НАГРУДНИЙ ОДЯГ

Кептар – хутряна безрукавка поширена в Карпатах та Прикарпатті. Існувало безліч варіацій, які відрізнялися довжиною та способами художнього оформлення.

Керсетка – безрукавка з фабричної тканини, поширена на Подніпров’ї. Вона багато місцевих варіантів пропорцій, довжини, декорування. Керсетка розвивалася здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на півдні України (Дніпропетровщина, Кіровоградщина, Херсонщина).

Лейбик (бруслик, катанка, горсет) – сукняна безрукавка передгір’я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.

Юпка (куртка, кохта) – нагрудний одяг з рукавами. Переважно його шили з фабричних тканин і він повторював форму і крій місцевих безрукавок.

ВЕРХНІЙ ОДЯГ

Відлога (затулок, кобка, каптур, бородиця) –капюшон, який пришивався до невеликого коміра або до горловини плащеподібного одягу і прикрашався вишивкою або обшивками

Гугля –подовжений прямоспиннийодяг із білого сукна без рукавів. Також так називався старовинний, з білого доморобного валяного сукна гуцульський плащ-накидка.

Гуня – гуцульський прямий верхній одяг із довговорсого саморобного сукна з імітованими рукавами. Накидався на плечі.

Жупан –давній тип слов’янського верхнього одягу. Шили його з дорогої шовкової тканини – штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, переважно блакитного або зеленого кольору. Жупан був досить довгим (нижче колін, іноді до кісточок), приталеним, з призбираною спинкою і полами, що ледь-ледь сходилися; з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети, кишені обшивалися кольоровою тканиною, прикрашалися тасьмою, шнурами, вишивкою гарусом. Вздовж пілок у два ряди і на кишенях пришивалися ґудзики.

Козачка – місцева назва свити з підрізними боками на Полтавщині.

Капота – старовинний верхній одяг із купованих тканин, подібний на жупан; був ознакою заможності. Капота була довшою і об’ємнішою від жупана, з глибоким заходом, вільна у талії, з трьома і більше складками на спинці, з вузьким рукавом і великим виложистим коміром. Її шили з тонкого сукна або з шовкової тканини — однотонної (червоної, рожевої, блакитної) чи з розводами та «фантастичними» квітами.

Кирея (сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) –плащоподібний одяг однотипного крою. Шили її з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ саморобного сукна гіршого ґатунку — рядовини чорного або сірого кольору. По боках вставлялися великі клини, до невеликого коміра пришивався прикрашений вишивкою капюшон. Застібок цей одяг не мав і підперезувався поясом. Одягався поверх усіх видів верхнього одягу у негоду.

Кобеняк – розширений плащоподібний одяг, що побутував на правому березі Дніпра.

Кожух –зимовий одяг із овечих шкур. Кожух шили хутром досередини. В різних місцевостях України він мав свої особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення. За кроєм розрізняли прямоспинні, розширені донизу – тулуб’ясті, кульові та приталені. Колір у кожухів переважно білий, рідше червоний або чорний. Кожухи прикрашалися вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих різноколірних плетених шнурів, купованого або саморобного в’юнчика з вовни, китичками з різноколірних вовняних ниток у кутах вшивання клинів, ласток.

Кожушанка (хутрянка, хутро, шушун) – зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фабричним сукном або напівсукном. Поширений у західних та північних районах України.

Кунтуш – старовинний верхній одяг, що вдягався поверх жупана. Шили кунтуш з дорогого кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими імітованими рукавами («вильотами»), які перекидалися через плечі на спину. Прикрашали його срібними, золотими або шовковими шнурами.

Курта (куртина, куртка, чекмінь) – старовинний верхній чоловічий і жіночий одяг, короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Шили з китайки, сірого демікотону, сукна.

Куцина – на півночі Чернігівщини та Київщини місцева назва верхнього одягу з домотканого сукна подібного до свити.

Манта –довгий плащоподібний одягпрямого крою, переважно з білого доморобного сукна, розкішно орнаментований. Поширений у західних областях.

Опанча – верхній одяг, розширений донизу боковими клинами, халатоподібного типу. Шили його переважно з одного або двох перегнутих по плечах полотнищ домашнього сукна гіршої якості, чорного або сірого кольору. Застібок цей одяг не мав, підперізувався поясом. Використовувався в негоду і одягався поверх інших видів вбрання, особливо в дорогу.

Свита – приталений верхній одяг із домотканого сукна. Розрізняють кілька видів. Свита «до вусів» – невідрізний, розширений від лінії талії донизу двома клинами крій. Зберігся в старовинних українських свитах Подніпров’я, а також у свиті-латусі та свиті-куниці Полісся, в кабаті Західної України. Для такого одягу характерна об’ємність, опуклість за рахунок клинів (опуклих вусів). Шили таку свита з білого або сірого сукна, довжиною до колін і нижче. Свита «до рясів» – свита з підрізними боками (з рясами і прохідкою), яка звужувалася, але обов’язково зберігалася суцільно кроєна частина спинки (старша фалда, прохідка, доріжка, застібок). Її шили з темно-коричневого, на Поліссі та Поділлі — з білого або сірого домотканого сукна. Свита «до заборів» (катанка) – свита з підрізними та призбираними бочками, що побутувала на півночі Подніпров’я.

Сердак (петик) – стародавній короткий гуцульський верхній одяг із коричневого домотканого валяного сукна, прямоспинного крою, оздоблений по-різному сплетеними, ручної роботи шнурами з вовняних кольорових ниток. Носили накинутими на плечі (наопашки).

Сіряк – довгий, розширений донизу верхній плащоподібний сукняний одяг, поширений на Лівобережній Україні.

Халат – плащоподібний, з купованої тканини одяг, розширений донизу великими клинами, з великим виложистим коміром. Поширений на Подніпров’ї.

Чемліт – верхній одяг із тонкого білого сукна, побутував на Київщині. Він повторював крій свити з відкладним коміром та манжетами, обшитими чорним оксамитом.

Черкеска – на лівобережжі Дніпра тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Чоловічині верхній одяг, схожий на кабардинську черкеску з відкидними рукавами.

Чуга – прямоспинний плащоподібний одяг із коричневого доморобного сукна з фальшивими рукавами. Поширений серед населення Карпат.

Чімарка (номерка, чемеріїна, чамара) – довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з призбираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзиків спереду, зі стоячим коміром. Шили з тонкого чорного сукна або бавовняної тканини, прикрашали тасьмою, китицями, петлицями.

Шарафан – спідниця до нагрудника, переважно жовто-коричневого, вишневого або фіолетиового кольору. Поширена на Київщині, Чернігівщині та півдні України.

Шушун (шушпан, халат, бурнус) – старовинний верхній жіночий одяг із купованих тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою. Шили його з вибійчаного однотонного ситцю, тонкої вовняної, шовкової тканини. Об’ємність одягу такого типу досягалася за рахунок дрібних, закладених по спинці у верхній її частині або вздовж лінії талії складок. Здебільшого мала великий призбираний відкладний комір і манжети, у різних місцевостях була різної довжини.

Юпка –легка вкорочена жіноча свита. Розрізняли крамну (більша кількість вусів, комірець з оздобою. Інколи в крамних юпках вуса замінялись фалдами, що поступово розширювались до низу.) та байову (шили з червоної або синьої байки.Вся поверхня юпки прикрашалася саморобними китицями («хвостиками», «ковтками», «мухами») з кольорової вовни, які контрастували з основою юпки.)юпки.

АКСЕСУАРИ

Пояси


Крайка – вузький пояс, з допомогою якого утримувався стегновий незшитий одяг. Ширина 3–15 см, довжина до 3 метрів.

Очкур – вузький пояс, шкіряний або з рослинних волокон, який втягувався в обшивку («очкур- ню») широких штанів. Поширений на Подніпров’ї.

Пояс-рушник –обов’язковий елемент одягу наречених. На Поліссі жінка за традицією дарувала чоловікові червоний пояс, нібито оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала нареченого святково вишитим поясом, що, за народними повір’ями, зміцнював чоловічу силу. Пояс підкреслював святковість одягу, був покажчиком заможності його власника.

Слуцький пояс – пояс із дорогої тканини, тканий золотом і сріблом. Його носили у комплексі із жупаном та кунтушем. Характерною особливістю слуцьких золотих поясів була їхня двостронність. Кожна із сторін мала свій колір і візерунок. Розкішні шовкові, з рослинним малюнком, слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу запорозьких козаків.

Черес – шкіряний чоловічий пояс, поширений у гірських районах Карпат. Череси були різних розмірів. Оздоблювалися вони різними техніками — витисканням на шкірі, мідними ланцюжками, ґудзиками місцевої гуцульської роботи («ціточки»), плетінкою із кольорових шкіряних тасемок.

Черес з калитою – різновид шкіряного пояса, який носили чумаки. Був у вигляді довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці і ремінцем на іншому.

Головні убори

Дівочі

Вінок-шнур –тоненька яскрава стрічка, яку пов’язували навколо голови і закріпляли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, зокрема на Чернігівщині, з обох боків голови затикали штучні або живі квіти. Іноді на таку стрічку нашивали закладену у дрібні складки різнокольорову тканину, що імітувала вінок (Київщина).

Вінкоподібне площинне вбрання – картонна основа на яку в багато рядків нашивалися вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки, здебільшого ж основа лише обтягувалася шовковою тканиною, а зверху прикріплювалися квіти (Київщина, Полтавщина).

Вінки звиті – святковий дівочий головний убір. Мав певні регіональні особливості, зокрема на середньому Подніпров’ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку до потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) «квітчалися» в протилежному напрямку.

Вінок чубатий –вінок із чорнобривців, рожі, волошок, маку, жоржини, барвінку або штучних (воскових чи з паперу) квітів, який прикрашався сусальним золотом, пташиним пір’ям, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду чіпляли барвисті стрічки. Вінки на Захід­ній Україні прикрашали волічковими уплітами, ґерданами з скляних намистинок, обрядові вінки — листками позолоченого барвінку тощо.

Лопатушка (на Полтавщині) складалася з окремих колоподібних елементів із закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шовкової стрічки, які закріплювалися на твердій основі циліндричної форми.

Пов’язка –закріплений на каркасі яскравий вовняний платок (Чернігівщина, Полтавщина).

Стрічки-бинди – різнокольорові стрічки, якими дівчата прикрашали ввесь комплекс вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або до вінка на потилиці, або пришиваючи до стрічки, яка пов’язувалася на шиї (Чернігівщина, Лівобережна Київщина та Черкащина).

Чільце – виготовлені з латуні низки тоненьких орнаментованих пластинок, які спадали на чоло. Були поширені на Гуцульщині.

Жіночі

Кибалка – луб’яне кільце, на яке жінка намотувала волосся, перед цим розділивши його на дві частини і скрутивши кожну з них у джгут. Кибалку у вигляді круга виготовляли із конопляного шнурка або скрученого полотна, дерева, лика, соломи. Кибалку накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх кибалки накладали «очіпок», який пов’язували «наміткою» або «хусткою».

Намітка – прямокутний платовий жіночий головний убір. Це льняна або конопляна тонка чи взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина, що має довжину приблизно 5 м, ширину 50 см. Найхарактернішим способом пов’язування цього типу вбрання на середній Наддніпрянщині було обгортання його навколо очіпка та пов’язування пишним бантом ззаду.

Очіпки.Очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак та керпабули невід’ємною частиною головного убору заміжніх жінок.

Убрус–шматок полотна, витканого з найтоншої пряжі. Розрізняють прямокутні та квадратні убруси. Кожна з цих груп за способами пов’язування та запинання має безліч місцевих варіантів.

Хустки.Полотно, яким заміжня жінка покривала голову. На півночі України хустка пов’язувалася під підборіддям і кінці її зав’язувалися на маківці голови. На Київщині кінці платка жінки обгортали навколо шиї і зав’язували на потилиці. На середньому Подніпров’ї платок драпірувався у особливий спосіб довкруги очіпка, закриваючи потилицю. На Лівобережжі платок теж драпірувався довкруги голови, але вже залишав відкритим денце очіпка.

Чушка – збірний або м’який очіпок. Одягався під платове вбрання або під твердий очіпок.

Чоловічі

Солом’яний бриль – плетений із соломи капелюх. За способом плетення розрізняють капелюхи «в зубчики», «луску», «косичкою» .Широкою популярністю користувалися капелюхи з широкими полями і головкою у вигляді усіченого конуса. На Поділлі капелюхи мали високе дно та вузькі, загнуті догори поля, які облямовувалися чорною стрічкою. Вони оздоблювалися квітами, ґерданами та перами з когутів. На Подністров’ї високі головки капелюхів прикрашали плетеними із різнокольорового бісеру «ґерданами», павиними перами, паперовими й волічковими квітами.

Шапки (капелюхи) –найдавніші чоловічі головні убори. Селяни взимку носили шапки з овечого хутра або сукняні з хутровою опушкою.

Клепаня –головний убір гуцулів червоного або темно- синього сукна, підбита баранком і облямована лисячим хвостом, яку носили взимку.

Кресаня – чорний фетровий капелюх у гуцулів. Дно його було обведене золотистим галоном, мосяжною узорною бляхою — «басаманом», а також різнокольоровими шнурками «байорками», «черв’ячками». Кресаню підтримував ремінець («підборідь») з червоного сап’яну, вибитий узорно мосяжними капелями. Оздоблювали кресаню пір’ям глухаря («готура») або павиними хвостами («когути», «павуки»). Збоку кресані звисали кулястої форми вовняні китиці («бовтиці»).

Кучма – висока циліндрична, конусоподібна шапка з овчини або з іншого хутра, яка була поширена на території всієї України. Циліндрична форма смушевих шапок переважала на Поділлі і на півдні Волині. На півдні і південному заході України побутували конусоподібної форми шапки зі зрізаним верхом, на Чернігівщині і на півночі, північному заході Волині прижилися шапки рогаті.

Мазниці – головний убір на Поділлі і в південній частині Волині. Це чорні великі смушкові шапки з суконним дном, циліндричної форми, з розрізом збоку, прикрашеним кольоровою стрічкою. Сукно на денці було синього або зеленого кольору.

Малахай–кругла хутряна шапка з навушниками, яку носили в холодну пору року на Чернігівщині.

Шлик – зимовий головний убір, дно і верх якого виготовлявся з червоного сукна або з чорної баранячої шкіри.

Шолом (йолом, яломок, магерка) – повстяні шапки. Виготовлялися з коричневої або сірої повсті. За формою були півсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами (полями).

Взуття

Личаки – взуття, плетене з кори дерев. Складалося з прямоплетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі.

Постоли (моршні, ходаки) –давній тип шкіряного стягнутого взуття. Робили з одного шматка товстої, але по можливості м’якої коров’ячої або свинячої сиром’ятної шкіри. Вони могли тупоносі та гостроносі.

Сап’янці (чорнобривці) – святкові жіночі чоботи з сап’яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів), із трохи задертими носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Носили їх дуже заможні жінки.

Черевики – жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі. Могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнуровку чи ґудзики. Прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою.

Чоботи – зшите шкіряне взуття, яке носили заможнілюди.

Прикраси


Сережки – одна із найдавніших видів жіночих вушних прикрас.Діти носили мідні, а дівчата й жінки – срібні, позолочені, зрідка золоті сережки. Найбільш поширеними були великі дуті каблучки або площинні у формі півмісяця калачики з нескладним різьбленим орнаментом. На Полтавщині вдягали так звані п’явочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем-вічком), маківки – у вигляді квітки з блакитним або червоним камінцем посередині. Інколи до сережок кріпились привіски – бовти, теліпони.

Намисто – найпоширеніша жіноча нагрудна прикраса. Найбільше цінувалося намисто з дорогих природних матеріалів – коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. Кількість разків намиста та характер обробки свідчили про достаток людини.

також читайте Українське намисто: історія українського намиста, різновиди, символіка

Ґердани (ґерданик, ґерданка, ґерда, крайка, лучка) – шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.

Силянки (сильованки, силенки, плетенки, плетінки) – прикраси, назва яких походить від техніки нанизування (силення) бісеру.

Дукати – намисто з монетами. Три-п’ять-сім і більше монет скріплювали між собою у вигляді намиста, прикріплювали їх до коралів тощо.

Дукач (личман) –прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Носили їх на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині.

Згарди–давня гуцульська шийна прикраса культового призначення. Мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.

Рифи (пугвиці) –металеві буси, які чергувалися з кораловим намистом. Разом із ланцюжком та хрестиком композиційне врівноважували великі металеві дукачі. В західних областях України останні часом замінювали однією чи декількома металевими або фініфтяними іконками чи хрестиками.

Хрестики – культові елементи, які входили до комплексу нагрудних прикрас і були водночас виразною оздобою. Були срібні, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті. На Лівобережжі досить великий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися дерев’яні білі та кольорові. На Черкащині ж нанизували по декілька маленьких хрестиків.

...фото 1904 года в цветной обработке...

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]