... наша гордість ...
[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]

...рік 1888 ... Леся Українка ...
[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]

... справжній козак ...
[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]

...рік 1930...Калуш...
[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]

...Оригінал Шевченкового “Заповіту" ...
[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]

...Первомайск, День шахтера, 1962 год...
[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]

Михалыч пише:

Шкільна форма в 1937-му році.

то ж гарно як. Діточки, як квіточки.

А  я знайшла такий цікавий ресурс, де можна тренувати свої знання з української мови.

ukr-mova.in.ua

Каттеина пише:

А  я знайшла такий цікавий ресурс, де можна тренувати свої знання з української мови.

Каттеина, :13: : мне это пригодится!

Квіти українською:

- бра́тки, бра́тчики, брат та сестра, полуцьвіт (рос. «анютины глазки»);
- можна сказати й «маргаритка», але наскільки соковитіше українське слово «стокро́тка»;
- кульба́ба (рос. «одуванчик»);
- чорнобри́вці, повняки́ (рос. «бархатцы»);
- українске слово«коса́рик» нам теж більше імпонує, ніж «гладіолус», хоча його теж можна вживати.

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]

Серед запорізького козацтва існувало таємниче, овіяне легендами явище - характерництво. Навіть у наш час в українському селі десь та й почуєш: "З ним не заводься. Він характерник... " Але зараз такі слова давно вже стали рідкістю. Як говориться - "перевелася земля наша ..." Втім, я поспішила з таким визначенням. Як у старовину, так і зараз характерники ніколи не афішують про свої здібності. Їм це не потрібно. Вони завжди відчувають людину, яка потребує їхньої допомоги. Вони самі вирішували і, мабуть, вирішують зараз, до кого поспішити на допомогу.

Розповідь про Характерника - це, як правило, захоплююче і динамічне фентезі, яке ґрунтується на українській історії та міфології, котре має займати гідне місце серед легенд світу. Світ характерника - це дивний і загадковий світ, де переплітаються історичні реалії і вигадка, де співіснують характерники (козаки, які мали надприродні здібності - проходили крізь стіни, перетворювалися на звірів, уміли чути і бачити на великій відстані і т.д.) і демони, відьми, вовкулаки, русалки, - одним словом, Україна реальна і міфічна.

Що ми сьогодні знаємо про характерників. Відомо, що їх ще в народі називали галдовниками, химородниками. Різниця в назвах залежала від напрямків діяльності характерника, а також від його майстерності, рівня його підготовки. І, хоча існує думка, що серед характерників не було жінок, насправді - це не зовсім так. За часів Київської Русі жінок-характерниць називали терміном "поляниця". Відомо, що в охороні Великого князя київського Святослава Хороброго були тілоохоронцями ці загадкові жінки-амазонки, характерниці-"поляниці". У військовому мистецтві вони ні в чому не поступалися чоловікам, зате вміли багато такого, що було недоступно звичайному воїну-русичу.


арактерниками були козаки, які, за сучасним визначенням, володіли екстрасенсорними і паранормальними здібностями: телепатією, яснобаченням, здатністю до гіпнотичного впливу. Існує чимало легенд про те, що козаки-характерники володіли до того ж і здатністю до подорожей у Наві, тобто - до подорожей в потойбічному світі.

За переказами - козаків-характерників готували з дитячого віку. Мабуть, досвідчені характерники могли розрізняти з пелюшок юне дарування. Хлопчик на довгі роки ставав джурою (служкою) такого козака-характерника. Але слово "служка" не передає точного значення обов'язків такого хлопчика. Хлопчик поруч з учителем осягав премудрості древніх знань. Учитель передавав учневі ті знання, якими він сам був навчений своїм учителем. Процес навчання розтягувався на багато років і був системою психофізичної підготовки, яка включала в себе магічні ритуали, а також обов'язкове навчання військовому мистецтву.

Які ж функції належало виконувати козакам-характерникам у війську? Насамперед, і, що дуже важливо, вони були, радниками козацької старшини, біда тільки в тому, що козацька старшина, будучи за природою своєю, свавільною - не дуже часто прислухалася до мудрих порад характерників. Найбільш часто квзаки-характерники виступали в ролі знахарів, виконуючи функції як швидкої допомоги на полі бою, так і наступного лікарського супроводу, оскільки в козацьких загонах, в більшості своїй, лікарів, як таких не було. Характерники були неперевершеними бійцями, розвідниками. Спеціально навчені козаки в часи запорізького козацтва становили загони пластунів, свого роду спецназ того часу, традиції якого збереглися і після депортації запорожців на Кубань. Навіть звичайний козак - «це не тільки гопак», а людина вільна по духу, до того ж озброєний. Підкорятися випадковим людям було не в його правилах. Але й виставляти себе на сміх козаку не личило. Виходячи з козацького досвіду, він знав, що не виправдати довіри, якщо на нього покладаються, означало вірну загибель. А якщо мова йшла про козаків-характерників - вимоги завжди були значно жорсткіші. У першу чергу від його побратимів-характерників. Літописи, а також билинний епос із глибини століть яскраво свідчать, що вірування, нині зване язичницьким, пронизує все життя наших предків у всіх соціальних прошарках. До наших днів збереглися відомості про волхвів і волхвинь, відунів, віщунів і вещунок, відьмаків і відьом (від слова "відати"), чародіїв та чарівниць, знахарів і знахарок, ворожбитів і ворожок, зільників і зільниць, громників і громовиць ... Зараз навіть складно розділити їх всіх по рангах.

Відомо тільки, що волхви стояли найближче до жерців, які постійно служили вівтарям Богів, підтримуючи вічний вогонь і охороняючи святині нашого народу. Швидше за все, козаки-характерники і ведуть свій родовід від жерців-волхвів, які стояли на сторожі рідних святинь. Але тут доречно поставити запитання - хто ж все таки характерники: вони жерці (браміни-волхви) чи воїни-кшатрії? Враховуючи індоарійське походження слов'ян, поділ ще в недалекому минулому населення України на касти (стани), можна було б стверджувати, що і характерник повинен належати до однієї і тільки однієї касти (стану). Але з того, що нам на сьогодні відомо про характерників, ми знаємо, що характерники володіли не тільки чудовим знанням магічних ритуалів, практичним застосуванням прийомів магічного впливу на противника, але й ще осягаючи ази характерництва, він проходив чудову школу бойових мистецтв, міг досконало володіти багатьма видами зброї, в силу чого його можна з повним правом зараховувати до стану воїнів-кшатріїв. На мій погляд, в піднятому мною питанні ще належить сказати своє вагоме слово як українським, так і російським етнографам, враховуючи поширення запорізького козацтва після депортації з Січі на землі Кубані та інші терени, які сьогодні входять до складу Росії. А де ступала нога запорожця, там завжди поруч йшов і його ангел-охоронець - козак-характерник.

Характерник не міг померти, не передавши свій Дар Відання (знання) хоча б одному наступникові. Так ці знання і збереглися до наших днів.

Вважається, що звичайні люди використовують свої здібності (потенційні) тільки на три, всього на три відсотки... Зовсім інша справа з характерниками. Їм, наприклад, не важко було "замовити" хорошу погоду на необхідний день. Але їм під силу, якщо образно висловитися, не те, що хмари розігнати - гори можуть звернути! Характерники постійно, з допомогою вчителя, удосконалювалися у своїх здібностях, розвивали їх у собі. Вони жили (і живуть) в єднанні з Природою, вшановували древніх богів Сонця, Води і Землі - Ярила, Перуна, Ладу, пробуджували, розвивали свій Дух, розкривали природні здібності, вчилися розуміти світ і користуватися його силою - на величезних відстанях бачити і відчували, передбачали негаразди і діяли на їх попередження. На Сході такі люди отримували титул Бодхісаттва. В Україні - Крір - володар всього живого, характерник. Цікавою є думка дослідників, звідки ж прийшло в Україну це "мистецтво життя людей знання"? Виявляється, з України, щоб повернутися сюди ж. З часів аріїв поширювалося на Схід і Захід, через Месопотамію, Єгипет, Грецію, Рим, Візантію, повертаючись через мистецтво волхвів і царських скіфів. А потім через характерників Запорізької Січі - до нашого часу. На Січі козаки-характерники не тільки володіли надприродними здібностями, але й бойовими мистецтвами. На сьогоднішній день відомі "Гопак", "Прав", "Спас", "Триглав". Мені, як вікканці, особливо приємно нагадати, що саме слово «Хара» - це одне з багатьох імен Великої Матері Богині, культ якої існував в українців, починаючи ще з часів неоліту, а в часи запорізького козацтва він трансформувався в культ Покрови Божої Матері. Характерник уособлював в собі ідеали честі і слави, суспільної моралі...

Характерниками були такі відомі представники нашої історії, як князь Всеслав Полоцький, князь Віщий Олег, козацькі полководці Северин (Семерій) Наливайко, Петро Сагайдачний, Іван Богун, Максим Кривоніс, Іван Сірко, Іван Золотаренко, Семен Палій, Максим Залізняк та багато інших. Існує легенда, що кошовий Війська Запорозького Низового Іван Сірко заповідав по своїй смерті відрубати і засушити його праву руку і завжди брати її з собою в козацькі походи. Перемога гарантована. Нова легенда стверджує, що і в наш час цю руку шукають «зацікавлені кола»... З військових подвигів характерників в давні часи відомі їхні атаки на війська Перського царя Дарія, який мав необережність вторгнутися в наші землі зі своїм величезним військом. П'ятірки оголених по пояс воїнів, стоячи на конях, прорубували проходи крізь тісні ряди персів, розгорталися, прорубувалися знову, скакали в степ, а перси не могли з ними нічого зробити. Це був один із прийомів тиску на ворога, його деморалізації. Серед звичайних запорожців тривав такий кураж і в часи вогнепальної зброї, що несло невиправдані жертви. Існували індивідуальні практики характерників по навіюванню противнику потрібного собі уявлення: ставати невидимими, незрозумілими ворогові. Існує думка, що занепад характерництва був ще одним з чинників занепаду і самого козацтва. До тих пір, поки сильним залишалося характерництво, сильним залишалося і козацтво, бо, за сучасним уявленням, у козаків був надзвичайно сильний зв'язок з потужним егрегором (психофізичним полем), який створювався протягом багатьох тисячоліть нашим народом. Через втрату зв'язку зі своїм егрегором, через вплив чужої, не властивої нашому народу духовності, була втрачена підтримка рідних Богів з сумними наслідками, які з цього випливають. Вважається, що володарями і хранителями знань у Стародавньому світі були волхви, жерці. З прийняттям християнства на Русі почалося масове винищення жерців-волхвів, і вони змушені були піти в підпілля, створивши фактично таємний орден, який проіснував протягом усіх наступних поколінь, часто-густо приймаючи личину або козаків-характерників, або магів-окультистів, або народних цілителів, чаклунів, мольфарів, ворожбитів, віщунів, астрологів, зрештою сьогодні - екстрасенсів, сенситивів. Останні три тисячі років інтелектуальний розвиток нашого народу було ускладнено. Наші землі з усіх боків розривали полчища завойовників, перетворивши в підсумку нашу країну в колонію. Створився і успішно процвітає до сьогоднішнього дня так званий «синдром заробітчанства». З наших земель успішно викачувались і продовжують викачуватися не тільки матеріальні, але й духовні ресурси методом «витоку мізків», методом «вимивання мізків» в інші країни, купуючи їх комфортом, можливостями застосування нашого інтелекту. Кращі інтелектуальні сили і сьогодні залишають країну. Здійснюється політика державного психовампірізму.

Втім, втішним моментом до вищесказаного може служити той факт, що багато видатних людей Еллади й Риму були праукраїнцями - етрусками, пелазгами. Наші землі завжди були перенаселені і звідси постійно било невичерпне джерело міграційних хвиль в результаті чого багато дітей нашої землі несли науку не тільки фізичної тяги до праці, а й науку духовного здоров'я в інші країни і починали займати провідні ролі в державних, наукових, духовних справах США, Європи, Росії, Австралії і навіть Південної Америки.

Повертаючись до теми козака-характерника, необхідно відзначити, що йому завжди був притаманний західний тип мислення - тобто, вільне спілкування із загальним ментальним планом Планети Земля через всі рівні Інформаційних полів. Іншими словами - осяяння. Ми повинні констатувати, що козаки-характерники були причетні до древньої прарелігії наших предків і присвячені в таємні знання про людину та її приховані можливості, про природу і космос. Вони запозичили все це від винищених волхвів.

Про справжніх характерників і за їхнього життя, і після їх відходу ходили різноманітні чутки та легенди. Їх надлюдські здібності дивували навіть бувалих козаків. Прості люди називали їх чарівниками, а попи твердили, що в них вселився біс. Характерники на Січі складали козацьку старшину. Вони були чимось на зразок оберігачів козацької культури, посвячували в козаки, зберігали давні традиції волхвів.

І хоча в той час формально Січ була християнізована, дух там витав з часів більш древніх. Залишалося поклоніння багатовіковому дубу, під яким збиралися запорожці. Характерники, як ніхто інший, знали людські недоліки, серед яких вони виділяли чотири: схильність робити помилки, схильність до обману, недосконалість почуттів, схильність до ілюзій, внаслідок чого ми сприймаємо наше матеріальне тіло за своє "я". Наші сучасники багато знають про Рим та Візантію. Навколо цих держав був штучно створений ореол величі. Левова частка в такому положенні по праву належить церкві. Щоб возвеличити віру Христову і представити світові язичницький світ в сірих барвах примітивізму, робилося все можливе для знищення літописної спадщини як нашого, так і інших європейських народів. Ми ж маємо досить бідну відображену на папері історію. У середовищі волхвів-характерників було багато видатних творчих особистостей. Саме їм ми повинні дякувати за збереження частини нашої історії в билинно-пісенній творчості. Історичні думи і балади сприяли збереженню в народі пам'яті про своє походження. Так передавали наступним поколінням духовний досвід своїх предків - через обряди, звичаї, перекази, казки, пісні тощо. Відлуння давнього світогляду предків потрібно шукати, в першу чергу, у фольклорі нашого народу

Козаки-характерники були обраними воїнами, елітою війська. За звичаєм, навчалися в храмах Світовида і Перуна. Маючи надприродні здібності, могли керувати психікою, тобто впадати в такий психічний стан, який давав можливість робити неймовірні речі. Наприклад, наводити різну ману на ляхів та інших ворогів. Мана. Що це? Це коли в реальному житті люди починають бачити нереальні образи. Наприклад, в історії були зафіксовані такі випадки. Наприклад, женуться ляхи і ніде сховатися, тоді козаки-характерники ставлять серед поля списи по колу і зусиллям волі і духу входять в особливий психоенергетичний стан, коли їх намір стає дійсністю. І ляхи бачать серед поля дубовий гай... Зупиняються і повертаються назад. Це і є Мана. Такі ірраціональні речі не раз рятували козаків від ворогів. Кажуть, після таких зусиль козаки могли три доби поспіль спати, таким чином відновлюючи сили. Хочу сказати, що маг і філософ Піфагор (якого ми згадуємо, коли приходить на розум відомий вислів: «Піфагорові штани на всі сторони рівні» був сином пелазгійки, котра служила в храмі Дельфійського оракула, іншими словами, Піфагора можна в якійсь мірі вважати нашим характерником. Відомо, що Піфогор міг творити чудеса, подібні чудесам Ісуса Христа. Нагадаю випадок, який стався у Піфагора з рибалками. Якось проходячи повз рибалок пригнічених порожніми мережами, Піфагор зауважив їм, що якщо вони закинуть мережі знову, вони (мережі) будуть повні риби. Ті, природно, не повірили йому. Тоді Піфагор запропонував рибалкам поспорити: Їх мережі будуть повні, якщо риболовлі поклянутся викинути назад у море виловлену рибу. Рибалки пішли на суперечку. На цей раз всі мережі рвалися від риби. Але рибу довелося повернути морю назад...

Козак-характерник завжди відрізнявся дивакуватим, упертим характером, був «з родзинкою», захопленим чимось незвичайним (тими ж пошуками скарбів). "Характерниками" в старовину іменували козаків-запорожців, що жили в диких незвіданих краях за дніпровськими порогами. З ними пов'язано безліч таємничих і чудесних історій. Серед них є чимало й таких, в яких йдеться про скарби. Козаки-характерники самі ховали їх (недарма одна з плавневих річок у них називалася Скарбною), самі і вміли знаходити скарби, заховані іншими. Знаходили по вогням, що раптом спалахували перед ними на узбіччях доріг, по туманних клубах над курганами, по зірках, що падали в чорні яри, і ще по безлічі інших прикмет. Козаки-характерники багато вміли: і клади знаходити, і рани заговорювати, і мертвих на ноги ставити, і ядра полами жупанів ловити на льоту, і сухими з води виходити, і в мить ока переноситися з одного краю степу в інший. "Запорожці були лицарями і великими характерниками, - згадували про козаків жителі придніпровських сіл. - Куля їх не брала; на Дніпрі, бувало, простелили повсть і йдуть. Катерина хотіла підвести їх під свою владу, а вони не захотіли. Щоб показати силу, кинули повсть на морі, взяли землю в чоботи, горілки в баклаги - і вирушили до Туреччини. Пливуть собі та співають".

Багато легенд і переказів побутувало в народі про окремих козаків-характерників. Про них чубаті діди розповідали жваво, з подробицями (характерними!), ніби йшлося про їхніх близьких родичів: "На Великому Лузі ще при запорожцях жив химородник Фесько. Його дуже боялися і слухалися козаки. Ось, бувало, лежить чоловік, а він ріже чорну редьку. Як тільки пустить редька білий сік - людині стане погано, як сік почорніє - людина помирає. Він тоді начаклує, що редька вбере в себе сік чорний, а пустить білий - і людина оживає... Серед характерників були ті, які жили більше ста років на світі. Парадоксальний факт: незважаючи на те, що на Січ не допускалися жінки, вони зустрічалися серед військових магів-характерників. У виявленому нещодавно похованні з восьми характерників були дві жінки. Відомо, як козак-характерник Іван Богун провів вночі військо через польський табір і жодна собака не загавкала. Щоб себе захистити, козаки захищали свій табір списами, і противник, приймаючи їх за зарості очерету, проходив мимо. Характерники виготовляли «крики»: брали очерети, занурювали їх у воду і віск, потім кричали на них. Віск запам'ятовував крик. Такі очерети розкидали по степу. Наступаючи на них, ворожий кінь кричав, і козак на вахті чув його.


У козацькій медицині характерниками широко використовувалося лікування землею. Землю загортали в павутину, і вона миттєво зупиняла кровотечу. Але в цьому лікуванні теж були свої секрети. Самолікування загрожує зараженням крові. У колишні часи Дике Поле Січі було під енергетичним захистом порогів Дніпра. Вода, проходячи через пороги, несла потужну енергетику, вона очищала козаків. Тепер ці місця запиті Каховським водосховищем, там стоїть Запорізька атомна електростанція, на Нікопольщині відкритим способом видобуваються марганцеві руди. Земля козацтва перетворилася на зону екологічного лиха. Козацькі медики застосовували фіто- і ароматерапію. Козаки курили лікарські трави в колисках. Наприклад, полин допомагав заспокоїти нерви, покращував гостроту зору. Коли випадала роса, козаки лежали на галявинах, де росли трави. Лікували «водою-залізницею»: брали іржаве залізо, розжарювали його на багатті і опускали у воду. Так виходила вода, яку пили від анемії. Застосовувалося лікування камінням, на них настоювали трави. Використовували і такий рецепт: змішували горілку з порохом і обробляли рани. У козака-характерника завжди з собою були підкова і люлька. Він знав, як розслабляти і качати м'язи за допомогою підкови. «Щоб вилікувати пораненого, його спочатку звільняли від душ убитих».

Збираючи по крупицях відомості про козаків-характерників, ми розчищаємо замулені джерела нашого Духа...

Вигукуймо українською! )))
"А чи можна було б порозмовляти про вигуки, бо оці суцільні "Вав!" і "Упс!" уже допекли?" - запитала одна з наших дописувачок. Справді, копіюючи чужі вигуки, що ллються з чужих фільмів, ми забуваємо, скільки в українській мові своїх власних цікавих та експресивних слівець.
Подаємо цих симпатичних усміхайликів, і дякуємо Наталії Яровій за ідею.

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]

Дошлюбний секс, танці при мерці, магічне зілля. Це ті традиції українців, про які знає далеко не кожен. Наш побожний народ місцями виконував такі обряди, що важко не здивуватися.

До 17 століття українські дівчата могли першими освідчуватися хлопцям. Про “дику” традицію згадував французький інженер і картограф Ґійом Левассер де Боплан у своєму “Описі України”.

Дівчина приходили додому до хлопця, в якого була закохана, і при всіх його рідних пропонувала одружитися. Відмовити дівчині — вважалося поганою прикметою. Тож хлопці були змушені прощатися з щасливим холостяцьким життям.

На вечорницях була заведена традиція, яка дозволяла молодим людям поспілкуватися “ближче”.


Неодружені хлопці і дівчата збиралися на вечорниці (переважно вдома у вдови, яка мала дивитися за ними). Тут вони їли, пили, грали ігри, а потім займалися “притулами”.

Сформовані пари лягали спати разом і займалися “сексом наполовину”, тобто так, аби зберегти дівочу цноту. Однак, це не завжди вдалося, часто дівчата вагітніли і навіть не розуміли, як це трапилося. Є дані, що 45,6% дівчат, які ходили на вечорниці, втрачали цноту до шлюбу.

Івана-Купала — свято єднання людини з природою. А як говорять, що природно — те не соромно, тож на цей день хлопці і дівчата дозволяли собі недозволене, але таке природне.

Дівчата плели вінки і кидали їх у воду чи вогонь, якщо хлопець діставав вінок — дівчина була змушена цілуватися з ним. Крім того, весь вечір дівчина мала провести з хлопцем у парі. І мало що могло трапитися між молодими людьми серед ночі у лісі під час пошуку цвіту папороті без нагляду строгих дорослих…

Купала в Україні святкують і зараз: з вінками, співами та голими танцями навколо вогнища.

Старосвітський гуцульський звичай, який зламав не одне життя молодої жінки, описує письменниця Марія Матіос.

Наступного дня після першої шлюбної ночі у присутності всіх гостей молодий виголошував тост-подяку батькові молодої. Батько підходив до столу, за яким сидять молоді. Молодий правою рукою брав дерев’яний келишок, вказівним пальцем закриваючи дно, говорив тост “П’ю до вас, тату” і випивав, не відпускаючи пальця від дна.

Після цього алкоголь наливався для батька нареченої. Якщо наречена була цнотлива — келишок був без дірки на дні. Якщо ж цнота нареченої була порушена до весілля — наречений давав батьку келишок з діркою і батько при всіх гостях обливався напоєм.

Перша шлюбна ніч молодят була розвагою для усіх гостей. Поки пара вперше займалася сексом, під дверима стояли гості і співали сороміцьких пісень. На любощі молодята мали не більше півгодини.

Зрозуміло, не всіх чоловіків таке налаштовує на потрібний лад. Тож, якщо наречений не справлявся — йому на допомогу приходив старший дружба. При чому часто це був близький родич нареченого, а в деяких випадках допомагав батько нареченого. Якщо вони за це не бралися, наречену цноти позбавляли свашки… пальцями!

Простирадло чи сорочку з кров’ю після першого статевого акту наречених виносили на всезагальний огляд. Якщо наречена виявилася вже “початою” отримувала клеймо на все життя.

Менструальну кров українці вважали нечистою. У “ці дні” жінки мали переважно сидіти вдома. Їм не можна було ні господарювати, ні приймати пологи, ні навіть на похорон.


Так як білизни не носили, кров просто стікала по ногах і забруднювала сорочку.

Нечистою вважалася кров, що витекла під час народження дитини. Жінка після пологів 40 днів не виходила на люди.

Піхва — канал у потойбіччя

Кров під час менструації вважалася небезпечною для чоловіків. Піхву, з якої витікає кров, вважали каналом у потойбіччя, що може затягнути в себе і вкусити.

Причарувати чоловіка кров’ю

Попри те, що наші предки вважали кров під час менструації брудною — її використовували для привороження! Вважалося, якщо підмішати кров чоловікові до питва, то можна було причарувати його на все життя.

Гілочка в крові

Полювання в горах завжди відрізнялося від полювання в іншій місцевості. Жителі гір здавна мали повагу до звіра. Деяких дивних звичаїв мисливці дотримуються досі.

Коли тварину вбивають, мисливець хреститься, знімає шапку і стає перед нею на коліна.

Якщо полювання відбувається у дубовому лісі, то дубову гілочку обмащують кров’ю вбитої тварини і вставляють у капелюх мисливця.

На Андрія хлопці мають право робити збитки, без покарання. Раніше хлопці біля хат дівчат заплутували дорогу нитками, ставили опудала. А найчастіше (традиція збереглася досі) знімали ворота і ховали їх неподалік, наприклад закидали на дах.

Яйце, яке знайде скарб

У великодню ніч українці намагалися не спати. Вважалося, хто засне у цю ніч — весь рік буде сонним.

Тож поки не спали, розважалися як могли. Наші предки вірили, що у великодню ніч червоне яйце допоможе знайти… скарб! Вважалося, що яйце, нагріваючись у руці, вказує на схований скарб. Проте цей обрад називали небезпечним.

Домовик, виношений під пахвою

Життя гуцулів завжди було пов’язане з вірою у духів, потойбічні сили, відьом, тощо. Але представники цього гірського етносу не лише вірили і оберігалися від загадкових сил, але й самі вирощували їх!

Гуцули вважали, що з яйця-зноска від чорної курки можна виносити газдівника (домовика). Таке яйце вони носили під пахвою 9 днів. Цього побутового чорта називали “хованець”, “антипком, “служка”.

Коло від нечистої сили

На Закарпатті на Юрія збирають чародійне зілля. Увечері до кожного зілля треба доторкнуться палицею, щоб йому не зашкодили відьми.


Спати лягали просто біля зілля. При чому не можна розпалювати вогнища, а навколо себе треба обвести коло, щоб захистити себе від нечистих сил. А вже вранці трави починають збирати і перед кожним говорять: “Беру зілля незнаноє, аби було хосенноє”. Йдучи додому з травами, треба уникати всяких зустрічей.

“Запечатана” вишиванка

Вишиванка — ідентичність українців. Її носили на будень і в свята. Але так, як наші предки були забобонні, вишиванку “запечатували” від злих духів. Для цього у вишивці порушували симетрію. Наші предки вірили, що їм це може помогти.

Їсти з одної тарілки

На Святвечір була традиція, коли усі члени сім’ї їли страви з одної тарілки. У деяких родинах ця традиція збереглася.

Сокира і страх

На Святвечір, а іноді на Новий рік господар хати лякав дерева. Для цього він брав сокиру і замахувався нею на дерево, яке погано родило. Але не рубав його, а тільки лякав. Хтось з членів родини мав заступитися за дерево і обв’язати його солом’яним перевеслом.

У деяких регіонах дерева трясли і обмазували тістом. Це мало допомогти врожайності.

Сіно на підлозі

На Різдвяні свята у хаті на підлогу стелили сіно або солому. Так по ній і ходили аж до третього дня Різдва або вдосвіта на Новий рік. Після цього сіно виносили і палили його на дорозі, біля воріт або в садку. Іноді через цей вогонь стрибали.

Ігри на похороні

Гуцули — особливі люди, тож навіть похорон у них не схожий на похорони інших етносів.

Померлого тут тримали два дні, на третій ховали. Вечорами навколо покійника збиралися рідні й сусіди, дяк читав псалми, а після того усіх пригощали… горілкою.

Найдикішою традицією гуцульських похоронів є так звані “грушки”. Це ігри, в які бавилася молодь під час похорону, на зразок тих, в які бавилися під час весняних гулянь і весіль.

Коза при мерці

У побуті населення Карпат і Прикарпатської смуги також була традиція грати ігри при мерці. Для цього зокрема використовувався макет голови кози, який носили на жердині, схожий на той, який носять на Меланку.

Також співали і танцювали, проводжаючи померлого в інше життя.

Покійний, який п’є воду

Верховинці перед хатою, де лежав покійник, розпалювали багаття і сурмили у трембіти.

У хаті не пили воду, оскільки вважалося, що її могла пити душа. Якщо хтось хотів сісти на лавку, то дмухав на неї, щоб не розчавити душу покійного.

Заплутати дорогу мерцю

Ті ж верховинці труну з дому виносили так, щоб перешкодити померлому відшукати дорогу додому. Покійника виносили ногами вперед через задні двері. Потім тричі стукали труною об поріг хати, щоб померлий попрощався з пращурами і більше не повертався.

Коли труну з дому виносили, на тому місці, де вона стояла, розбивали новий горщик. А шлях, яким виносили покійного, посипали житом та ячменем, щоб вдома більше ніхто не помирав.