Забуте весілля. Чигиринщина. ХХ століття. — у Chyhyryn.
Життя українця від народження і до фізичної смерті, та й у житті загробному, супроводжувалося театралізованими обрядами, іграми, піснями та музикою. Сватання і весілля, народження і хрестини, парубкування і дівування, толока і входини в хату, вирядини у військо, різноманітні відзначення річниць одруження, тризни і поминки і etc. відбувалися за певним сценарієм. Так само традиційно проходили дійства зустрічі весни (веснянки, гаївки) і закінчення збору врожаю (обжинки), Різдва і Великодня, Водохреща і Трійці, Георгія Побідоносця (Юрія) і Івана Купала, великомучеників Маккавеїв і Андрія, багатьох інших християнських свят. При цьому православні обряди нероздільно переплелися з обрядами язичницькими, обросли ритуалами замовлянь і ворожінь.

Весілля
Особливим дійством було весілля. Розпочиналося воно зі сватання, запросин гостей, а його кульмінацією було триденне традиційне святкування. Як правило, у суботу гуляли у молодого і у молодої окремо. Молоді і її гості прощалися з дівуванням (парубкуванням):

Заіржали кониченьки на подолі,
Забряжчали музиченьки в батька в дворі.
А той батько, ой, рад і не рад:
– Беруть тебе, моя дочко, як той виноград.
Беруть тебе, моя дочко, як рожевий цвіт.
Завтра прийдеш ти до мене, зав’язаний вік.

Ой, чи ми тобі, ти (ім’я – О.І.) , не казали,
Ой, не женися до осени, гуляй з нами.
А ти нас не послухав, та й оженився,
Тепер сидиш на посаді, та й зажурився.

На другий день молодий забирав наречену до себе. Як від молодого їхали по молоду, то був звичай молоду не пускати. Сватки співали пісню сватові:

А в нашого свата
З верби, з лози хата.
Одвірки – з ганчірки,
Дай, свату, горілки.

У молодої в хаті співали:

Загрібай, мати, жар,
Як тобі дочки жаль.
Кидай у піч дрова,
Оставайся здорова.

У молодого в хаті співали пісень свекрусі:

Як топила, то й топитимеш,
Як варила, то й варитимеш.
Тільки й слави набралася,
Що невістки діждалася.

А зятеві співали:

Зятю наш коханий,
Ти в нас непоганий,
Як ти мені лєнту купиш,
То ти мою сестру любиш.
Сяку таку, хоч манісіньку,
За сестрицю молодісіньку.

Як їхали по молоду, свати співали дружкам:

Ми їхали бором –
В нас бояри вибором.
Забігали ханочки
В балочки.
Розсипали шишечки.
А ви, дружки, не зівайте,
Та шишечки позбирайте.

Старша дружка коса,
Наїлася проса.
Сюди-туди походжається –
З неї просо висипається.

Десь буярин дівся –
На смітті розсівся.
Сміття розгрібає,
Копійки збирає.

Наш буярин пелехатий,
Та бігає кругом хати,
Копійки збирає
Квіточку викупляти.

Коли пришивали квітки:
Старша дружка коса,
Наїлася проса.
Сюди-туди повертається –
З неї просо висипається.
Їли, буяри, їли,
Цілого вола з’їли,
А на столі ані крихточки,
А під столом ані кісточки.

Ой, на горі гуска летіла,
З перцем капуста кипіла.
Хоть з перцем, не з перцем,
Аби з щирим серцем.

Од столу до припічка
Утоптана стежечка –
Кухарка втоптала,
Обід видавала.

Ой, свате наш, свате,
Пусти нас у хату.
Ми тобі не накучимо,
Тільки одіж пересушимо.

Топи, мати, грубу,
Син веде невістку любу.
Ой, хоч любу, чи не любу,
Аби була тепла груба.

Ой, ти душенько, наша Марушко,
Їжте, бояри, капусту.
Наша капуста густа,
З перцями, з шафранами,
З дорогими приправами.

Як молодий молоду до себе привіз:

Топи, мати, хату,
Везем невістку багату.
Хоч багату, не багату,
Топи, мати, хату.
Як топила, то й топитимеш,
Як варила, то й варитимеш:
Тільки людська слава,
Що невістки діждала.
Ой, десь наша весільна мати,
Обіщала горілочки дати:
Сяку-таку черепушечку,
Покропити свою душечку.
Наша свашка – неліпашка –
Шишок не ліпила,
Дружкам не дарила.

А на третій день головна роль на весіллі відводилася батькам молодих. Дійство перетворювалося у сороміцький спектакль з перевдяганнями, “циганами”, катанням батьків.

колиска
[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити це зображення]
Кожна колиска мала свою філософію. Її виготовляли з чистих порід дерева – клена, ясена, горіха, ліщини, калини, зокрема калинова колиска уособлювала безсмертя роду і родоводу.
Колиску кріпили до сволока на гаку чотирма мотузками, які символізували чотири сторони світу, який чекає на дитину. Вважали, що дитину треба класти головою на схід сонця, що теж мало вагоме символічне значення – світлу та багату долю нащадка. Зовні колиску розмальовували квітами, пташками або прикрашали геометричним орнаментом, хрестиками, адже для християн хрест прирівнювався до всевишнього заступника.
Колиска завжди була одна для немовлят, які народжувалися в родині. Коли дитина виростала, її місце в колисці займала лялька, вона мала охороняти це місце від нечистої сили до народження наступної дитини.
Була і своєрідна колискова наука. В колиску клали нагрудний хрестик дитині, який вона отримувала при хрещенні. Заборонялося колисати порожню колиску, щоб не накликати біду на дитину, а також не можна було колисати колиску удвох, бо це на сварку в родині.
Для донечки в колиску клали матрац із пшеничної соломи (солома – символ життя, запліднюючого начала), для синочка – з житньої. Під подушку клали чебрець, безсмертник, м’яту, коли дитина погано спала – шишки хмелю, примовляючи: «Хмелику хмельовий, служнику землі-матері, прошу тебе шишок дати, сон у колисоньку з вечірньою зорею накликати». Гойдаючи немовля, мати співала колискову – пісню материнської душі та безмежної любові, ласки і неповторної ніжності. Колискова не тільки допомагала дитині заспокоїтися і заснути, вона налаштовувала на щастя, гарний настрій. Скільки їх створив народний геній!
Спи, моя радість, засни, вогники згасли ясні,
Бджілки заснули в садку, рибки поснули в ставку,
Місяць на небі встає, світить у віконце твоє,
Мовчки скоріш позіхни, спи, моя радість, засни, засни, засни.
Спокій прийшов у наш дім, тихо і тепло у нім,
Вітер дверима не рипить, мишка за пічкою спить,
Мовчки скоріш позіхни, спи, моя радість, засни, засни, засни.
Марія Яценко,
молодший науковий співробітник
Меморіального музею-садиби гончарської
родини Пошивайлів

Макітра – один із найпоширеніших видів українського традиційного глиняного гончарного посуду, назва якого походить від словосполучення «мак терти», – бо здавна в ньому перетирали мак для різдвяної куті. Своїм виглядом вона нагадує горщик: з опуклими боками, що, звужуючись донизу, переходять у плоске дно, а вгорі завершуються розхиленими або увігнутими всередину вінцями. Макітра має два вуха, що кріпляться вгорі з протилежних боків до тулуба. Такий посуд виготовлявся різної ємності, найменший приблизно 2-2,5 л (для розтирання маку з цукром), найбільший 25-30 л (для приготування весільного тіста). Часто макітру повністю вкривали поливою, іноді ззовні або всередині – залежно від призначення. Справжнім скарбом для господині була макітра, прикрашена опішненською мальовкою. Ось, як про це писав наш славетний земляк Микола Гоголь у своєму творі «Сорочинський ярмарок»: «Гори горшків, закутаних у сіно, поволі сунули, здається нудьгуючи з своєї неволі і темряви; подекуди тільки яка-небудь розмальована яскрава миска чи макітра хвастовито висувалася з високо піднятого на возі плоту й привертала розчулені погляди прихильників розкоші. Багато з подорожніх поглядало із заздрістю на високого гончаря, власника цих коштовностей, що повільно йшов за своїм крамом, дбайливо закутуючи глиняних своїх чепурунів та кокеток ненависним для них сіном…»
Здавалося б у ХХ столітті ставлення до традиційного глиняного гончарного посуду змінилося, більш доступними стали речі з металу, фарфорової маси. Але де ж ви бачили фарфорову макітру? Отож господиня, яка готувала традиційні страви української кухні, берегла ту глиняну диво-посудину, як зіницю ока. Розповісти, як-то воно все було в Опішному в минулому столітті, ми запросили до Меморіального музею-садиби філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа гончарку Галину Зінченко. Ось, що повідала нам майстриня: «В Опішнянському промкомбінаті серед інших видів гончарного посуду виготовляли й макітри. До 15 л робили Петро Зубань і Степан Бордюг, а якщо треба кому на весілля більшу, літрів так на 25, то замовляли окремо Івану Галагану або Петрові Сердюку. Тісто на короваї та медяники мали вчиняти обов‘язково в новій макітрі. Місити його повинна була одружена молодиця, гарна господиня ще й щаслива в шлюбі. Вдові, злоязикій або заздрісній жінці такої справи не доручали. Випікали весільну здобу в глиняній печі. Коли все це відбувалося, намагалися не говорити голосно і ні в якому разі не сваритися. Коли ж закінчувалося весільне застілля, макітру, у якій місили тісто на коровай, розбивали. Як макітра для короваю була одна, нехай і шлюб для молодят буде одним на все життя. Ось такий був звичай.
У колекції Музею-садиби я помітила макітру, подібну до весільної, літрів 25 тут буде. У великих макітрах, літрів на 20-25, моя мама ще солила сливи. Ми вибирали тверденькі, що тільки колір взяли, нестиглі фрукти. На дно посудини насипали шар чистого річкового піску, потім шар слив і так кілька разів аж до самого верху. Чисту джерельну воду підсолювали і нею заливали вміст макітри. Солені сливи були дуже смачними, ясно, що їх треба було змивати від піску.
Макітра на 10 -15 л мала бути в кожної господі. В ній вчиняли тісто на пироги, паски та іншу випічку. Готові пиріжки чи пампушки можна було скласти в чисту макітру, накрити чистим рушником чи серветкою і вони довго не черствіли. Така макітра, бачу, теж є у колекції Музею-садиби. Впізнаю і авторів цього виробу. Згончарював її відомий майстер Михайло Китриш, а розмалювала дружина гончаря – Галина. А ось і маленька макітерка для маку. Шкода, що дерев‘яного макогона нема для неї. Ви звернули увагу на те, що стінки посудини всередині не зовсім гладенькі, це, щоб зручніше було розтирати мак для різдвяної куті. Ось бачите і Різдво згадали. А воно ж незабаром прийде. Тож мої найкращі вітання і побажання Вам і користувачам вашого сайту!»
Що не кажіть, а макітра таки чарівна посудина, недаремно її ототожнювали з людською головою.
Вислови:
- Макітра добре варить (хтоcь розумний, розсудливий, кмітливий)
- Розгубити обручі від макітри (втратити здатність правильно мислити)
- Мати порожню макітру (бути нерозумним, нерозсудливим)
- Змакітрити (зрозуміти, втямити, зметикувати)
- Голова замакітрилася (запаморочилася)
- Вертиться, як макогін по макітрі (непосидющий)
- Не шукай у макітрі горошину (не будь дріб'язковим)
Приказки:
- Сього-того по макітерці, та й досить із мене
- Вареники ті самі, та інша макітра
- Носить дід макітерку, а баба – сковороду
Дитяча лічилочка:
В кожну макітру сіло по вітру,
В кожний горщик
Бризнув весняний дощик.
Надворі ХХІ століття, а традиційний глиняний посуд знову стає популярним, особливо МАКІТРА. Без неї не приготуєш вишукані страви традиційної української кухні. І врешті, якщо Ви вже вирішили придбати для себе макітру, то їхати по неї слід до Опішного. Є тут чудові майстри, що можуть і велику весільну згончарювати. Яку замовити, то вже слід для себе в Національному музеї-заповіднику українського гончарства на зразок пригледіти, маємо на будь-який смак. Тож чекаємо!

Вікторія Зубань, завідувач Меморіального музею- садиби філософа й колекціонера Опішненської кераміки Леоніда Сморжа

То есть матюки по-женски

Татьянка, Та який то матюк, так йойкнула разок, а всі все зрозуміли

Про свято Василя та Маланки (старий Новий рік)

Слід пам’ятати, що в давнину наші предки святкували Новий рік весною. Взимку, вся природа наче помирала, а навесні пробуджувалася, і з цим пробудженям природи починався новий рік, Нове Літо.
Щедрівка і Новий рік ніколи в історії святкового календаря не розлучались ні тоді, коли Новий рік відзначали весною, потім восени; ні тепер коли Новий рік перенесли на зиму. Разом з щедрівками, на зиму перейшли і весняні мотиви, і теми пісень (“прилетіла ластівочка”, “овечки покотились”), і навіть священні обряди засівання та ходіння за плугом…

Свято Маланки відмічають напередодні Нового року (31 грудня за старим стилем, 13 січня за новим), ще його називають Щедрим вечором, або Щедрою (Другою) кутею. Святом Василя називають Старий Новий рік і відмічають його 1 січня за старим стилем (14 за новим). На відміну від Святого вечора під час Щедрої вечері накривають багатий стіл, де переважають м’ясні страви. В деяких селах Вінниччини, навіть кров’янки, які є традиційною новорічною стравою, називають “маланками”. Вдруге протягом зимових Святок готують кутю. Випікають і спеціальні хліби “Маланку” та “Василя”.

Як тільки жінка замішувала діжу для випікання обрядового новорічного хліба, не миючи рук від тіста, вона йшла разом з чоловіком лякати дерева, котрі погано родять. Чоловік ніс сокиру, або палицю, жінка перевесла, зроблені із дідуха (соломи, що лежала на долівці від Святого вечора). Підійшовши до дерева, чоловік тричі стукав по ньому обухом сокири, або палицею і промовляв: “А чого ти, грушо, не родиш? Я тебе зрубаю, порубаю!” Або: “Не будеш родити, буду рубати, а будеш родити, буду шанувати”. За дерево відповідала дружина: “Не рубай мене, а перевеслом підпережи, я тобі ще в пригоді стану”. Після цього жінка обтирала руки від тіста об дерево і перев’язувала його перевеслом.

В народі вірили, що після таких процедур дерево злякається і обов’язково дасть гарний урожай. Адже на Маланки, особливо в Новорічну ніч, рослини розуміють людську мову, а тварини навіть самі розмовляють по-людському. До речі, тварини в цю ніч могли поскаржитись Богові на господарів, якщо ті погано з ними обходяться. Тому в цей день худобу доглядають дуже ретельно, добре годують, чистять, пестять.

А ще на Маланки господині ретельно чепурять, підбілюють піч, адже в ніч напередодні Нового року вона танцює, віддається. Ось які пояснення стосовно вшановування печі в новорічну ніч, записані в різних регіонах України, приводить професор С.І.Килимник: “Тому то піч на Маланки мусить бути чисто вимащена, “щоб не кляла, що не вимащена”. Ніхто у цю ніч не спить на печі, не сидить, нічого на неї не кладуть, бо тяжко їй танцювати”…”Нехай спочине”… “Василь з Маланкою приходить танцювати на печі – аби їм не перешкоджати”… На піч кладуть овес – “на коровай, так як у нас на весілля, і їй дається вівса, як ся віддає”. “Аби мала чим коня годувати, бо вона їде в місто, на герць”.

З настанням сутінок по селу ходили ватаги щедрувальників в карнавальних костюмах з музиками. Серед гуртів переважали парубочі громади ряджених, окремо ходили і гурти дівчат. Для щедрувальників, як і для колядників, не існувало статевих обмежень, проте дівоча Маланка здебільшого щедрувала під вікнами, а гурти ряджених парубків просилися до хати, та й персонажів у масках у парубочій Маланці було значно більше.

Серед ряджених найчастіше зустрічаються образи Маланки, Василя, кози, діда з бабою, циган, ведмедя, журавля, кота… Маланкою був парубок в латаній спідниці, старій хустці, брови і очі підведені сажею, обличчя вибілене крейдою, щічки та вуста фарбовані червоним буряком або калиною. В руках Маланка носила куделю. Вона дуже полюбляла цілуватись зі всіма, хто підвернеться, при цьому обмурзувала їх своєю “косметикою”. Дослідник українських новорічних обрядів “Коза” і “Маланка” О.Курочкін пише: “У деяких селах українського Подністров’я (села Голосків, Кептинці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області ) за оповідями інформаторів, замість хлопця на роль Маланки вибирали гарну огрядну жінку, яка мала дітей і була щасливою в шлюбі.”

Козою був парубок у вивернутому вовною догори кожусі, роги робили з рогатини до якої прикріплювали дві дощечки (рот), і пасмо прядива (бороду), рот відкривався і ляскаючи закривався, що лякало дітей. Між рогами чіпляли дзвоника, ззаду – хвіст з віника. Ведмедями одягалися найсильніші парубки, які гарно вміють боротися. Їх костюми складали вивернуті хутром догори кожухи, до ніг прив’язували жмути соломи, сіна, або овечі шкури, зі шкур виготовляли і маски. Журавлем був парубок на ходулях, або з довгою шиєю, яку робили з жердини.

У дівочому гурті роль Маланки і Василя виконують дівчата. Дівчата “убирають Маланку у хвату, як молоду обквітчають цвітами, Василя підбирають теж з дівчат, надівають на Василя гарні штани, френч, шапку, підводять вуси. Обох гарно підмальовують. Подекуди дівчата щедрівниці обмежувалися лише одним костюмованим персонажем – Маланкою “.

Підійшовши до вікна, ряджені в пісенній формі просили у господарів дозволу щедрувати:
“Гой Іване, Іваночку,
Пусти до хати Маланочку…”
“Пустіть до хати погріти п’яти,
Пустіть до груби погріти зуби,
Пустіть до печі зігріти плечі…”

Прихід ряджених був доброю ознакою, тому їх зазвичай радо запрошували в оселю. О.В. Курочкін висловлює припущення, що ряджені щедрувальники є уособленням “представників потойбічного світу, що провідують живих родичів у визначені святкові терміни і обов’язково вночі”. До хати щедрувальники заходили, лише отримавши дозвіл господарів. В хаті спочатку виконувались величальні щедрівки для кожного члена сім’ї, потім співали пісень про Маланку. Маланка в цей час пряла куделю, пританцьовувала, рухами імітувала дії, оспівані в щедрівці, показуючи, яка вона гарна господиня, все робила навпаки: підмітала хату від порогу до столу, взуття клала на стіл, тарілки під стіл, намагалась допомогти господині підбілити долівку, або помити глиняні стіни. Господарі прагнули помішати їй “наводити порядок” і уважно стежили, щоб Маланка нічого не вкрала. Це за нею також водилось, адже за крадену річ вона просила додатковий викуп, або погрожувала продати її у наступній хаті, там мовляв, більше дадуть. Іноді їй спеціально клали якусь дівочу річ, щоб Маланка її вкрала, це віщувало дівчині швидке заміжжя.

В цей час у сінцях починала мекати та тупотіти коза. Щедрувальники просили господарів впустити і її до хати погрітися, вона он в ніжки змерзла і в ріжки змерзла. Господарі спочатку відмовлялись, придумуючи різноманітні причини, що коза долівку попсує, вазони поїсть, дітей полякає. Діткам страшенно хотілось побачити козу, вони благали батьків впустити її до хати. Щедрувальники всіляко розхвалювали свою козу: вона, мовляв, і гарненька і розумненька, танцювати вміє і співати вміє, побрехеньки розказує, людей звеселяє. Господарі нарешті погоджувались.

Ввійшовши до хати, коза спочатку лякала присутніх, намагаючись їх буцнути рогами, а потім під спів щедрувальників відтворювала в танці те, про що співалось в щедрівці. Все закінчувалось тим, що приходили стрільці або хлопці-молодці і вдарили (встрелили) козу в правеє вушко, в саме сердушко, або ж під ліву чи праву ногу, коза впала, ноги задрала, або ж впала та й нежива стала. Одним словом, коза помирала.

Що ж означав цей ритуал? Чому козу неодмінно було вбивати? Адже коза була символом (божеством) родючості ниви. До речі і по нині частинку нескошеної ниви, чи незібраної грядки називають козою. В грецькій та римській міфології боги плодючості і урожаю також мали ознаки схожості з козою. В далеку давнину люди помітили, що на тій землі, де стояла домашня скотина, рослини ростуть значно краще, дають більший урожай. Про вплив кози на родючість ниви співається і в народних українських щедрівках:
Де коза ходить, там жито родить,
Де не буває, там вилягає,
Де коза туп-туп,
Там жита сім куп,
Де коза рогом, там жита стогом,
Де коза хвостом, там жита кустом…

Очевидно смерть кози – символізувала зимову смерть рослинності, ниви. Проте в ритуалі головне було не смерть кози, а її оживляння. Всі присутні в хаті, а також щедрувальники намагалися оживити козу, розсмішивши її. Для цього всі засоби були добрими, лиш би коза засміялася, почала пручатися, подала ознаки життя. Її “лікував” “лікар”, коментуючи при цьому свої дії так, що всі в хаті сміялися, турчали козі у вуха, рахували зуби, щоб переконатись стара чи молода, був і крайній (сороміцький) метод – пробували “перевірити, чи коза доїться”. Оскільки за народними традиціями козою перевдягались парубки, це, як правило, приводило козу до тями, вона пручалася, видиралася, подавала ознаки життя.

Оживання кози знаменувало собою оживання навесні ниви, садів, пасовищ, природи взагалі. Сміх носив магічне значення – відганяв злі сили, крім того вірили, якщо сміятись в новорічну ніч то і весь рік пройде зі сміхом, весело і щасливо. На закінчення щедрувальники проголошували вірші з побажаннями щастя, добра в новому році і просили винагороди, для Кози, Маланки або інших ряджених персонажів. “Дайте грошей, дзвоника полатати, щоб було чим калатати”, “дайте козі на сіно”, “Маланці на фартух”, “дідові на тютюн”. Господарі замість грошей або ласощів пропонували Козі сіна, соломи, вівса, бурячків, на що щедрувальники відповідали, що їхня коза цього не їсть, вона полюбляє свіжі паляниці, пироги, а також чарочку і шкварочку, шинку й ковбасу. Почувши про гостинці до хати ввалювались “цигани” з “ведмедем” і починали гадати, танцювати, пропонували підкувати коней, або когось із хатніх, господарі на допомогу кликали стражників, які також були серед ряджених і ті випроводжали з хати гамірних гостей, за що отримували винагороду від господарів.

Спробуємо висловити певні припущенні і гіпотези стосовно обрядових дій та деяких персонажів новорічного карнавалу. По Козу йшлося вище, а тепер проаналізуємо іншу головну особу – Маланку. Дослідники української новорічної обрядовості вважають, що християнська свята Меланія, день пам’яті котрої відмічався в останній день року, замінила більш давній образ богині Макоші (Мокош). Богиня Мокош увійшла до пантеону найважливіших язичницьких богів Київської Русі, ідоли яких Володимир встановив на горі. Вона була покровителькою жінок, допомагала породіллям під час пологів, сприяла в жіночих справах – особливо прядінні. Вважалася також богинею дощу, сестрою Сонця. [17, c. 109]. Б. Рибаков вважає її богинею родючості “земного плодородия” і посередницею між небом і землею. Дослідник індо-українських зв’язків С. Наливайко виводить слово Мокоша з індійського, що в перекладі означає Велика Богиня.

Слід пам’ятати, що в давнину наші предки святкували Новий рік весною. Взимку, коли вся природа наче помирала, Богиня плодючості могла знаходитись серед мертвих. На зв’язок Маланки із потойбічним світом у Новорічну ніч вказує фольклорний матеріал. Так у Прикарпатській щедрівці щедрувальники просять рахманів відпустити Маланку погуляти:
Ой паночку, Рахманочку,
Пусти з нами Маланочку
Із квітами, із дутками,
З хорошими парубками.

За народними віруваннями рахмани живуть під землею, тісно пов’язані з культом предків. Отже Богиня плодючості взимку перебуває під землею у царстві рахманів, або в царстві мертвих і її просять випустити погуляти. Тексти щедрівок вказують на те, що у Новорічну ніч Маланка (Макоша) заблукала і мабуть вирвалась з підземного царства.:
Ой на Меланки із вечора
Пасла Меланка два качура./2/
Ой пасла, пасла – загубила.
Пішла шукати – заблудила./2/Ой приблудила в чистеє поле,
Ой там Василько плужком оре: /2/
- Ой ти Василю, Василечку,
Виведи мене на стежечку. /2/Я буду тебе шанувати,
По тричі на день поливати, /2/
Що суботоньки проривати,
Що неділеньки милувати. /2/

Василь оре плужком і має вигляд людини, але коли Маланка просить вивести її на стежку, то за послугу обіцяє винагороду привабливу для рослини – проривати, поливати … Не виключено, що дія відбувається в іншому вимірі, тобто у підземному царстві, а християнського Василя ми можемо асоціювати з язичницьким божеством покровителем рослинного світу, який мав людський вигляд, але після відходу в інший світ, міг з’являтися на землі лише у вигляді рослини – квітки василька. Досить часто в щедрівках Василя ще називають черчиком:
Весна-красна Маланочка,
А ще кращий Василюню.
Ой черчику Васильчику,
Посію я ті в городчику,
Буду я ті шанувати,
Три рази на день підливати,
І вершечки зщипувати,
Маланочку затикати.

Що означає слово “черчик”? У Івана Нечуй-Левицького можна прочитати: ” … весна описується, як славна пані череватая, що зачерчилась на трьох синів: на пашничка, конюшка і земчика”. Слово “зачерчилась” тут вжито в значенні завагітніла трьома синами. По аналогії можна припустити, що черчик-Васильчик – є уособленням чоловічої плідної сили, божеством, яке запліднює землю, чоловіком чи нареченим Богині плодючості Маланки (Макоші), з яким вона повинна вступити в шлюбні стосунки, щоб був урожай на наступний рік.

Василь знає шлях із потойбічного світу в світ яви, який можна подолати в Новорічну ніч, і виводить Маланку з царства мертвих. Щоб потрапити з нави у світ реальний, вони очевидно пересікають якийсь водний рубіж. В піснях про Маланку часто зустрічається ситуація, коли Маланка опиняється біля води і мочить свій одяг, зокрема фартух. Щоб приховати від ворогів факт втечі, в щедрівках приховується справжня причина мокрого одягу Маланки і даються інші, часто абсурдні пояснення:
Наша Меланка господиня,
На ополонці ложки мила…/2/
Ложку, тарілку упустила /2/
Ложку, тарілку діставала,
Біленький фартух замочила.
Наша Маланочка в Дністрі була,
Дністрову воду пила,
На камені ноги мила,
Тонкий фартух замочила…
Тонкий фартух замочила.
Повій, вітре, буйнесенький,
Висуши фартух тонесенький.
Повій, вітре, з яру, з яру,
Висуши фартух краще жару.
Повій, вітре, із болота
Висуши фартух краще злота.
Повій, вітре, туди-сюди
Висуши фартух, піду між люди.

У варіанті щедрівки, записаної К.В. Широцьким, фартух у Маланки золотий, що опосередковано говорить про її непросте, мабуть божественне, походження.

Втікачку переслідують потойбічні сили, щоб повернути її назад у підземелля. Щоб збити ворогів з пантелику, заплутати сліди, народ вдається до переодягання і маскування. І замість однієї справжньої Богині по всіх селах ходять ватаги маланкарів. У кожній ватазі своя ряджена (підмінна) Маланка, а в її свиті Василь, дід, баба, коза і гурт охоронців – стражники, драгуни, улани чи козаки з військовими атрибутами. Наявністю справжньої і підмінної Маланки можна пояснити двояку її характеристику. В одних щедрівках Маланка змальовується як гарна господиня, що допомагає своєму чоловіку, в інших же навпаки – вона невміла ледащиця. В одних ватагах це підмальований хлопець у дірявому жіночому одязі, в інших – красуня матір, що має кілька діток, щаслива у шлюбі до того ж з пишною статурою. Парубок – уособлення Маланки підмінної, жінка-матір мабуть є образом справжньої Великої богині, богині плодючості. Про це йдеться і в новорічних щедрівках про Маланку, наведемо деякі приклади:
Про Маланку справжню
Ой на горі вогонь горить,
Щедрий вечір, добрий вечір} рефрен
Святий Василь за плугом ходить,
А Маланка коня воде,
Коня воде, хустку носе.
В тії хустці троє зілля:
Перше зілля – васильочок,
Друге зілля – барвіночок,
Третє зілля – любисточок.
Васильочок за образочок,
Барвіночок на віночок,
Третє зілля на весілля.

Про Маланку підмінну

… Наша Маланка – обманниця,
На споді штани, зверху спідниця.
Наша Маланка не дівоча,
На ній сорочка парубоча.
Наша Маланка – господиня,
Як помастить, так помиє.
Стоять миски під лавкою
Та заросли муравкою.
Стоять горшки під другою
Та заросли усугою

Можна припустити, що час перебування Василя в реальному світі у образі людини обмежений лише однією Новорічною ніччю. Переводячи Маланку з потойбічного світу в реальний, він мабуть порушив якісь заборони за що з променями ранкового сонця повинен стати квіткою Васильком. Саме в Новорічну ніч, коли Богиня плодючості вирвалася з царства мертвих, а Бог рослинності ще не втратив людської подоби, вони можуть вступити в шлюб. Від їх священного шлюбу залежить добробут на землі, родючість рослин і плодючість тварин. Цей шлюбний зв’язок уособлюють і обрядові хліби Маланка та Василь, які у новорічну ніч лежать на святковому столі один на одному, захищені магічними атрибутами – часником, конопляним сім’ям, металевою монетою. Селяни цієї ночі не сплять на печі і не топлять її, щоб Маланці було де переночувати зі своїм чоловіком.

Тема весілля дуже широко представлена в Новорічних обрядових діях, фольклорі та повір’ях. Юрби ряджених грають весілля Маланки підмінної, щоб обдурити духів з того світу. Таке весілля справді перетворюється на фарс з веселими розвагами, ось як про це пише О.Курочкін: “Замість традиційної ікони останні, в дусі карнавальної інверсії, “благословляли” затулою від печі, рублем і качалкою або чимось іншим, що потрапляло під руку. Далі дійство немовби переносилося до церкви. Наслідуючи справжню церемонію, наречені тримали в руках “свічки” – качани кукурудзи, обвиті вінками з сухого барвінку чи аспарагусу, на голові вінки з бур’яну або сухого бадилля…” “Від інформаторів – очевидців і виконавців обряду (експедиційні матеріали з Прикарпаття) – маємо відомості про те, що в ході імпровізованої вистави Маланка, або дублюючий її персонаж “баба” могли імітувати швидкоплинні пологи, в результаті яких на світ божий з’являлася лялька-немовля. З тих же джерел і з того ж регіону відомо, що й попередні фізіологічні стадії життєвого циклу людини – статевий акт і вагітність – були постійним об’єктом ігрового зображення маланкарів.”.

Отже весілля Маланки і Василя і є початком Нового року, що започатковує нове життя, пробудження природи.

Серед обрядових дій, що відбуваються в Новорічну ніч можна також назвати змагання ватаг ряджених маланкарів. Вони, як правило, відбувалися опівночі на роздоріжжях, або на мостах чи кладках через потік. Змагання були як індивідуальні, так і колективні. В індивідуальних поєдинках кожна ватага виставляла свого рядженого представника. Починали боротьбу зазвичай ряджені ведмеді, іноді їх поєдинку вистачало, щоб визначити яка ватага перемогла, а іноді справа доходила до колективного змагання “стінка” на “стінку”, хто кого потіснить. Команда, що програла пропускала переможців вперед.

Поєдинок на містку, на рубежі двох світів, відділених водою, та ще й опівночі міг знаменувати поєдинок з представниками з потойбічного світу, які гоняться за Маланкою, а обдаровування ряджених – відкупним пожертвуванням потойбічним силам за Маланку.

14 січня на Старий Новий рік, або Василя господарі прокидаються рано, до схід сонця, прибирають солому з долівки, підмітають в хаті. Від Святого вечора до Василя підлогу ніхто не підмітав, щоб не вимести і не винести щастя та долі з хати.

Старого Нового року з нетерпінням чекають хлопчики, адже цього дня їм випадає добра нагода заробити гостинці і гроші. З самого ранку, ще вдосвіта, набравши в кишені або рукавички зерна, вони вирушають до сусідів і родичів посівати. Найчастіше посівають пшеницею, можна посівати житом, ячменем, вівсом. Не посівають горохом, оскільки вірять, що він виник зі сліз Матері Божої, і обрядове посівання ним може спричинити сльози в родині, та гречкою “бо заведуться блохи в хаті”, або “буде суперечка”. Посіваючи хлопчики промовляють: “Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця, на щастя на здоров’я, на Новий рік, щоб ще краще вродило, як торік, конопельки до стельки, льон по коліна, щоб Вас, господарю, голова не боліла!” “З Новим роком будьте здорові, щоб велися Вам бички і корови, щоб родили морква й буряки, гарбузи і огірки, картопля і капуста, щоб ваша дівка була тлуста!” Слово “тлуста” означає статна, дорідна.

Господарі пригощають посівальників пирогами, окрайцем “Василя”, горіхами, цукерками, платять дрібні гроші. Та найбільше міг заробити той хлопчик, який приходив посівати першим. Йому доручали обмолотити святочного снопа (дідуха), який стояв на покутті від Різдва, або розбити гарбуза дідуха, що лежав у кубельці під столом. Сніп обмолочували макогоном, зерно і солома з нього вважаються чудодійними. Зерна з дідуха зберігають до сівби і висівають разом з насінням на ниву, щоб був гарний урожай. З гарбуза варили кашу, ним також пригощали домашніх тварин, зернятка з дідуха (гарбуза) збирали в миску, просушували і висівали весною на грядках, щоб гарно родили гарбузи і вся городина.

Солому від дідуха спалюють вранці на Новий рік у садку. Люди вірять що дим від дідуха дуже корисний, він забезпечує гарний врожай на наступний рік, оберігає дерева від морозу, захищає від шкідників. За народними віруваннями цей дим захищає не лише дерева, але й членів родини, тому всі від малого до великого стрибали через вогнище, щоб бути здоровими і не хворіти у наступному році, дітей переносили крізь дим на руках.

За народними віруваннями духи поля і духи предків, які допомагають ростити урожай, ховаються від женців в останньому снопові. Цей сніп урочисто несуть з поля під час обжинок, потім зберігають у коморі, або клуні до Святого Вечора, а на Святий Вечір його величають “дідухом”, з почестями вносять до хати, ставлять на лаві на покуті, на тому місці, де садять найдорожчих гостей. Дідух перебуває в хаті від Святого вечора до Нового року, а на Новий рік його спалюють. В давнину у слов’ян існував звичай трупоспалення. Мабуть з димом духи предків відлітали у вирій, щоб весною знову повернутися на ниву.

В деяких селах Правобережжя залишилися звичаї влаштовувати вогнища спільні для всієї громади. “Закінчивши ритуальний обхід села, буковинські перебрані вже вранці йшли на роздоріжжя палити (смалити) “діда” або “дідуха”… Спочатку Маланка, а потім інші маски перестрибували через багаття. … У селі Корчівці у вогонь неодмінно кидали солому, якою були набиті горби маскованих “дідів”. Хлопці з села Варенчанка перш ніж спалити “дідуха”, надавали йому антропоморфної форми. Тут же як розповідали донедавна було заведено кидати в новорічне багаття маски.” Наведені факти підтверджують гіпотезу про те, що новорічні масковані персонажі уособлюють прихід предків з того світу, а спалювання масок можна асоціювати з погребальними вогнями, при допомозі яких предки покидали світ реальний і переходили у світ мертвих.

Закінчувалось дійство очищенням водою в якому брали участь всі ряджені. Ватаги маланкарів йшли до річки де гуртом вмивалися, іноді обливалися водою, бризкались, а іноді навіть вдавалися до купання в ополонці. “Перебраний на Маланку ні в якому випадку не міг уникнути купання. Інакше за словами українців-старожилів села Білявинці у хлопця, що виконував цю роль міг вирости хвіст”.

Крім вищеназваних новорічних обрядів в історичних джерелах минулого століття на Україні зафіксована і обрядова оранка. Щедрувальники напередодні Нового року тягнули плуг і виконували символічну оранку снігу та землі. Іноді ряджені на Новий рік вносили до хати плуг або лише чепіги і імітували оранку після чого посівали. Це підтверджує припущення, що Новий рік у давнину наші предки відмічали весною. Новорічні обрядові дії, пов’язані з оранкою, посіванням, обмолочуванням снопа, виконували виключно чоловіки або хлопчики, оскільки ці заняття вважалися чоловічими.

Символи свята: Маланка, Василь, Коза, дід, баба, журавель, цигани, кіт та інші ряджені, квітуча вишнева гілка, дідух, рукавичка з насінням жита й пшениці.

Звичаї: народний карнавал із виконанням щедрівок і розігруванням вистав, головними дійовими особами яких є Маланка, Василь, Коза, дід, баба, кіт, лікар, журавель, цигани; дбайливий догляд за худобою; лякання дерев; вшановування домашнього вогнища – печі; обмолочування дідуха; розбивання дідуха (гарбуза); обрядове посівання; спалювання дідуха і обрядові дії пов’язані з ним.

Обрядові страви: кутя, узвар, “Маланка”, “Василь”, різноманітні м’ясні страви.

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]

мапа гончарних виробів.

Наше спілкування між собою зрозумілою нам мовою в переважній більшості випадків має для нас величезне значення. Мова та її нарічча стають не просто засобом комунікації, але й відкривають для нас дуже широкі можливості. Людина так звикає до рідної мови, що вона стає невід’ємною частиною її власної особистості. Так створена людина, що рідною зазвичай стає найбільш близька до неї та її душі мова.
Колись ми всі говорили однією мовою. Розуміли один одного і нам не був потрібен хороший фахівець - перекладач. Згідно з Біблійними текстами (Буття, глава 11) поділ мов відбувся в регіоні, який був названий Вавилон. Не заглиблюючись у причини цього явища скажемо, що зараз на нашій планеті за оцінками фахівців всесвітньої організації ЮНЕСКО налічується близько 6-ти тисяч мов, причому половина з них перебуває під прямою загрозою зникнення. Добре це чи погано - не можна сказати напевно, проте абсолютно точно можна стверджувати, що окрема, самостійна мова - це своєрідний носій цілком певних традицій та культурної спадщини, що в свою чергу вказує на конкретну цінність, яку вона може представляти хоча б з точки зору історичної аналітики.
У 1999-му році, за даними проекту DilovaMova.com, на 30-й сесії Генеральної конференції Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, було прийнято рішення заснувати Міжнародний день рідної мови. Датою щорічного свята вибрано 21-е лютого. Це всесвітне свято було засноване з метою сприяння багатому культурному та мовному різноманіттю. Збереження багатомовності дає можливість зберегти не тільки унікальний погляд на нашу тисячолітню історію і культуру, але й виробити найбільш широкі підходи у сфері взаєморозуміння і людяності, які все ще продовжують зберігати в собі ряд проблем, вирішення яких видається складним завданням.
Зроблені кроки по збереженню і поширенню рідних мов на практиці показали, що це активно служить зміцненню солідарності і терпимості, розширенню взаєморозуміння і діалогу, що особливо цінно для нас і нашої власної, сучасної культури і традицій.

Чоловік — чоловік по відношенню до жінки, з якою він одружився.

Дружина — жінка по відношенню до чоловіка, з яким вона одружилась.

Свекор — батько чоловіка.

Свекруха — мати чоловіка.

Тесть — батько дружини.

Теща — мати дружини.

Дівер — брат чоловіка.

Шуряк — брат дружини.

Зовиця — сестра чоловіка.

Своячка — сестра дружини.

Свояк — чоловік своячки.

Зять — чоловік дочки, чоловік сестри, чоловік зовиці.

Невістка — дружина брата, дружина сина для його матері, дружина одного брата по відношенню до дружини іншого брата; уживається також замість зовиця, своячка.

Сват — батько одного з подружжя по відношенню до батьків іншого.

Сваха — мати одного з подружжя по відношенню до батьків іншого.

Дід (дідусь) — батько батька або матері.

Бабуся (бабця) — мати батька або матері.

Двоюрідний дід — дядько батька або матері.

Двоюрідна бабуся — тітка батька або матері.

Онук (онучка) — син (дочка) дочки або сина по відношенню до діда або бабусі.

Відповідно двоюрідний онук (онучка) — син (дочка) племінника або племінниці.

Племінник (племінниця, небога) — син (дочка) брата або сестри (рідних, двоюрідних, троюрідних). Відповідно дитина двоюрідного брата (сестри) — двоюрідний племінник, троюрідного брата (сестри) — троюрідний племінник.

Онучатий племінник (племінниця) — онук (онучка) брата або сестри.

Дядько (дядечко) — брат батька або матері, чоловік тітки.

Тітка (тітонька) — сестра батька або матері по відношенню до племінників. Дружина дядька по відношенню до його племінників.

Єдиноутробні (брат, сестра) — мають спільну матір.

Єдинокровні (брат, сестра) — мають спільного батька, але разних матерів.

Зведені (брат, сестра) — брат (сестра) по вітчимові або мачусі.

Двоюрідний брат — родич по дідові або бабусі з дітьми їх синів і дочок.

Троюрідний брат — син двоюрідного дядька або двоюрідної тітки.

Двоюрідна сестра — дочка рідного дядька або рідної тітки.

Троюрідна сестра — дочка двоюрідного дядька або двоюрідної тітки.

Кум, кума — хрещений батько і мати по відношенню до батьків хрещеника і один до одного.

Мачуха — дружина батька по відношенню до його дітей від іншого шлюбу, нерідна мати.

Вітчим — чоловік матері по відношенню до її дітей від іншого шлюбу, нерідний батько.

Пасинок — нерідний син одного з подружжя, що доводиться рідним іншому.

Падчерка — нерідна дочка одного з подружжя, що приходить рідною іншому.

Приймальний батько (мати) — що усиновили, удочерили кого-небудь.

Приймальний син (дочка) — усиновлені, удочерені кимось.

Приймальний зять (примак) — зять, що прийнятий в сім'ю дружини, живе в будинку дружини.

Є й інші, віддаленіші ступені спорідненості, про які зазвичай говорять, що це "сьома (десята) вода на киселі". Названі терміни та їх значення приводять словники сучасної літературної мови. Проте далеко не всі ці слова однаково споживані в даний час. Вони зрозумілі людині, але не обов'язково входять в її активний словарний запас. Більш вживаються описові: брат дружини, а не шуряк, дружина брата, а не невістка і т.п.

Колись у східних слов'ян термінів спорідненості і властивості було більше. Існували спеціальні слова для позначення "дядько по батькові" — строй і "дядько по матері" — уй (вуй, вой), витиснені згодом загальним дядько. Замість сестрініч, сестрінець, сестріч "племінник по сестрі", синовиця "племінниця по братові" в літературній мові стали уживатися племінник і племінниця

Каттеина пише:

Назви сімейних зв’язків, або хто з родичів ким доводиться

А хто такий "шовгур", хто знає?

Видно,що закарпатців на форумі в даний момент нема

Каттеина пише:

Хто кому який родич?

Каттеина, Як цікаво! Дякуємо! Розбиралися з чоловіком!

Віктор71 пише:

А хто такий "шовгур", хто знає?

...чоловік сестри...

Михалыч, я тебя знаю,если знаеш ответ,отписьіваешся сразу,а так- "гугл" помог

Віктор71 пише:

Михалыч, я тебя знаю,если знаеш ответ,отписьіваешся сразу,а так- "гугл" помог

...просто читал сообщения в других темах...

Каттеина пише:

Шуряк — брат дружини.

Это то же самое , что и "ШУРИН" ???

А кто тогда "ШВАГРО" , это брат жены (и то же самое что ШУРИН ( или ШУРЯК) или муж сестры , что то я совсем запутался.

Mihalich61, то же самое

Віктор71 пише:

А хто такий "шовгур", хто знає?

Я знаю, я.. я..
Але як казав Віктор - нас з Михайлом на форумі не було

Mihalich61 пише:

А кто тогда "ШВАГРО"

Швагро - Ів.-Франківська обл. та здається Львівська
Шовгор - Закарпаття..

Питання на засипку:
А хто така Шовгориня?

Славку,то саме що "шовгур", тільки жіночого роду!

Задачка наступного рівня:

1. Батьо ??
2. Андя ??

Українська родина – хто кому кум, сват, стрийко

Дерево роду, з якого ти роду-племені, хто твої предки, чий ти чин чи донька – так зазвичай розпитували того, із ким хотіли породичатися або кого хотіли визнати за свого родича. Так було завжди і так є дотепер. Усі відомі роди вели своє генеалогічне дерево, у якому ретельно документували походження, рід занять, хто кому ким доводився, звідки походить прізвище, з яких теренів предки завітали. У давній українській традиції це було справою не лише священною, але й потрібною.

Традиційна повна сім’я складається із батька, матері та їхніх дітей. Родину вважають неповною, коли у ній немає дітей. У деяких регіонах України є інші назви для батьків – неньо і неня. Між іншим, слово „мама” універсальне для багатьох народів і нагадує перший лепет дитини, котра, лежачи у колисці, просить їсти.

Щодо дітей, то їх, звісно, стосовно тата й мами називають сином або донькою. (Між собою вони – брат і сестра). Це – у тім випадку, коли діти рідні. А трапляється й таке, що дітей виховує нерідний батько – тобто вітчим або нерідна мати – інакше кажучи мачуха. Для таких батьків нерідний син називається пасерб (пасинок), а нерідна донька – пасербиця (падчерка). Якщо у жінки, яка втратила свого чоловіка є син, і вона, будучи вдовою, вирішила одружитися із старшим чоловіком, який, будучи удівцем, має рідну доньку, то діти між собою будуть зведеними братом і сестрою.

Кожне новонароджене малятко слід охрестити, і для цього дука – багатий господар бере для немовлятка хресних батьків. Ця традиція походить ще з тих часів, коли на Русь нападали татари, і ніхто не давав гарантії, що батьки, захищаючи свою землю і родину, залишаться живими. Тому в разі втрати рідних батьків їх заміняли хресні, беручи на виховання своїх похресників та виховуючи, як рідних. Хресними батьками можуть бути і родичі, і знайомі. У гуцулів на хресних кажуть нанашко (хресний тато) і нанашка (хресна мати). Якщо гуцульський газда був багатий, то брав для дитини не одну, а декілька пар хресних, аби дитина була люблена і пещена. Для батьків немовляти хресні батьки є кумами – автоматично стають родичами і приходять до своїх похресників на іменини або великі свята. Похресники ж своєю чергою, також вітають своїх названих батьків у великі свята.

Авжеж, батьки, перш ніж стати батьками, також були маленькими, і в них були свої батьки. Для онуків, вони називаються баба й дідо (можна пестливо бабця й дідусь).

У кожного із нас дідусів та бабусь є по два – з боку матері та з боку батька. От коли ваші батьки одружувались, то батьки тата й батьки мами відтоді стали між собою сватами – тобто, посватали дітей. Якщо ж тато погодився жити із дружиною в хаті її батьків, то для них він – зять, а якщо дружина погодилась жити у хаті із батьками свого чоловіка, то для них вона – невістка.

Цікаво, що слово „невістка” первісно означало людину, яка невідомо що і хто, „нєвєсть что”, а згодом стало означати синову дружину, яка живе у домі його батьків. Саме цьому слову завдячує своєю назвою й Невицький замок у Закарпатті, у якому в часи середньовіччя переховували багатих невісток, що не хотіли одружуватись без кохання. Первісно замок називався „Невістським”, і лише згодом став Невицьким.

Як же ж називати невістці маму свого чоловіка? В Україні найчастіше її кличуть також мамою, як і рідну неньку, однак офіційно статус у чоловікової мами – свекруха, а в її чоловіка – свекор. Якщо ж зять задумав звернутися до матері своєї дружини, то йому варто звертатись до неї, як і до рідної неньки – „мамо”, але офіційно мати дружини є для нього тещею, а її чоловік (дружини батько) – тестем. Насправді усе це просто. Складніше – із родичами, котрі час від часу збираються на свята.

Якось я попросила відрекомендувати мені рідних, і так заплуталась, що почала звертатись до них просто на ім’я. Хто з них кому хто, я так і не запам’ятала. Довелося записати у блокнотик.
До нас на свято прийшов татів брат – для мене він стрико (стрий), а його дружина – стрийна. З боку мами також прийшов брат із дружиною, і їх відрекомендували як вуйка і вуйну. (Між іншим, вуйною називають у нас і сестру матері). Так, принаймні, називають цих родичів у Галичині. У центральній Україні вони називаються просто дядьком та дядиною (тіткою). Та найбільше мені сподобалось, коли мама звернулась до своєї братовОї (тобто, до сестри свого чоловіка, а мого тата) і назвала її зовицею. (Російським відповідником цього родинного статусу є золовка). Тато ж своєю чергою назвав мамину сестру своячкою, чим дуже потішив родичів з маминого боку. І тут у розмову втрутилась ще одна мамина родичка, котра сказала, що у них своячку називають швагровою.

Отепер я точно заплуталася! Виявляється цих усіх хитромудрих назв на позначення найближчої родини недостатньо! Існують на світі ще й шурини, швагри і швагрові... Усі ці позначення дружин і чоловіків тата-мами прийшли до нас із німецької мови.

Із вуйнами та стрийнами прийшли і їхні діти – мої ровесники. Для мене вони – двоюрідні брати і сестри, але їх можна ще й не так називати. А що, коли у моїх батьків уже є двоюрідні, то їхні діти для мене – хто? Звісно ж – троюрідні брати і сестри, і так далі.
Племінника (або ж сина мого дядька) ще можна називати кузеном, братаничом, небожем, вуйчаником. Відповідно племінницю (або ж доньку мого дядька) варто кликати кузиною, сестрінкою, небогою, але не вуйчанкою. Син і донька мого дядька разом – небожата!

Цікавинка: найчастіше у розмові вживають слово „племінник”, який походить, імовірно, від роду-племені, тобто, ще від тих часів, коли люди жили племенами і великими родинами. Рідше на них кажуть „небіж” або „небога” можливо, саме тому, що слово це близьке за звучанням до слово „небіжчик”, що в укр. мові означає „покійник”. Отож, не переплутайте!

Зверніть увагу: в українській родинній традиції вважали тяжким гріхом і найбрутальнішим звертанням, коли сварячись, люди лаялись батьком чи матір’ю (батькували чи матерились). Найгіршими образами здавна були такі: „Щоб тобі перун тріс!”, „Щоб ти луснув!”, „Щоб тобі жаба цицьки дала!” А про всілякі матюки (від слова „материтись”) нам слід забути назавжди, якщо ми хочемо бути культурними та інтелігентними!

368 років тому, 15 серпня 1649 року, українські війська під командуванням Богдана Хмельницького та за підтримки татар здобули перемогу над польською армією під Зборовом (тепер Тернопільська обл.). Королівська армія, якою командував сам Ян ІІ Казимир опинилася в катастрофічному становищі. В цій ситуації польський король пішов на таємні переговори з кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ, обіцяючи татарам велику грошову винагороду, дозвіл брати ясир і грабувати українські землі на шляху до Криму. Хан, не будучи зацікавленим у перемозі української армії і зміцненні України, поставив вимогу, щоб Хмельницький припинив битву. Не маючи змоги одночасно воювати проти поляків і татар, гетьман під тиском хана змушений був (не зважаючи на блискучу перемогу) розпочати переговори та укласти не надто вигідний для України Зборівський договір (18 серпня 1649). Зборівський договір формально визнавав козацьке управління південно-східними територіями Речі Посполитої, однак не задовольняв потреб українських селян, що воювали разом з козаками. Як згодом виявилося, місцева польська шляхта і римо-католицьке духовенство, які в результаті договору втрачали свій вплив та власність в Україні, не збиралися виконувати його умови.

У кінці 1960-х Західна Україна зробила подарунок всьому світу, відкривши слухачам українські пісні, які виконував легендарний вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка». Цей ансамбль відкрив згодом і майбутніх визнаних зірок естради – Софію Ротару, Василя Зінкевича та Назарія Яремчука.
Найпопулярнішим хітом «Смерічки» є знаменита пісня “Червона рута”, текст і музику до якої написав 19-річний студент Чернівецького медичного інституту Володимир Івасюк. У вересні 1970 року на Театральній площі міста Чернівці у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою» прозвучала прем’єра пісні, яку виконав дует: Володимир Івасюк і Олена Кузнєцова. Мелодія «Червоної рути», в якій органічно поєдналися сучасні ритми з найкращими елементами народного українського співу, приголомшила слухачів своїм неординарним змістом і пісня стрімко почала набувати популярності.
А ось унікальне відео 1971 року із звучанням легендарної пісні у виконанні Володимира Івасюка, Назарія Яремчука та Василя Зінкевича

25 років тому, 22 серпня 1992 року, президент Української Народної республіки в екзилі Микола Плав’юк на урочистому засіданні Верховної Ради з приводу першої річниці незалежності України склав повноваження Державного Центру УНР і проголосив молоду українську державу правонаступницею УНР.
Складаючи повноваження, Микола Плав’юк виконував постанову Трудового Конгресу УНР 1919 року, яка була підписана головою Директорії Симоном Петлюрою, де йшлося про припинення діяльності ДЦ УНР в разі проголошення незалежності Української держави. 24 серпня 1992 року, у Маріїнському палаці, делегація ДЦ УНР передала українській владі Грамоту про припинення діяльності та Заяву про правонаступництво України від УНР, клейноди Гетьмана Мазепи та інші державні атрибути Республіки. Варто нагадати, 22 січня 1918 року Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу. 9 лютого 1918 року, у Бересті, було укладено договір між УНР одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, відповідно якого УНР було визнано як незалежну державу. Після поразки українських визвольних змагань, за результатами Ризького договору 1921 року, територія УНР була анексована Польщею і Радянською Росією. 12 листопада 1920 року голова Директорії Симон Петлюра затвердив прийнятий Радою Міністрів УНР «Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народні Республіці». Цим законом встановлювалися правила обрання глави держави на випадок його смерті, або добровільної відставки, а також наголошувалося, що закон є чинним до часу створення нового парламенту незалежної Української держави. Після смерті Симона Петлюри у травні 1926 року, його обов’язки виконував тодішній голова уряду УНР Андрій Лівицький. Було вирішено скасувати рішення про утворення Ради Республіки, натомість створити Державний Центр УНР в екзилі. Згодом осередки Центру почали створюватися у багатьох європейських столицях, його представники вели активні переговори з іноземними урядами, запевняючи їх, що саме УНР, а не УРСР, репрезентує спадкоємність ідеї державної незалежності України. У 1948 році Державний Центр УНР було реформовано: запроваджено інститут президента УНР, віце-президента, Української Національної Ради (парламенту) та Уряду. Останнім Президентом УНР в екзилі у 1989-1992 роках був Микола Плав’юк. На урочистому засіданні Верховної Ради 22 серпня 1992 року він наголосив: «Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі діяв безперервно від 1920 року за кордоном. Як легітимний речник і оборонець інтересів українського народу, ДЦ УНР в екзилі зберіг на довгі роки посольства і місії УНР в столицях прихильних до України держав, на форумі Ліги Націй, а пізніше майже в усіх важливих країнах світу діяли Представництва ДЦ УНР, які проробили величезну дипломатичну, політичну й інформаційну працю… З великою радістю і сатисфакцією ми прийняли Вашу перемогу, перемогу народу України в 1991 році. Бо саме вона найкраще доказує, що 70 років діяльності Державного Центру УНР в екзилі були потрібні Україні!»

Не стидайся, то твоя земля, не стидайся, то Україна!
Скрябін - "Сам собі країна"

27 серпня народився Іван Франко.
Іван Якович Франко (1856-1916) - український письменник, вчений-енциклопедист, мислитель, громадський діяч. Сучасники називали Франка велетом думки і титаном праці, українським Мойсеєм. Він залишив по собі колосальну художню і наукову спадщину, яка становить близько 50 тисяч творів. 50-томне академічне видання творів, здійснене у 1976-1986 роках, є далеко не повним його доробком і «тягне» на стотомник. За сорок років творчої діяльності Іван Франко видав одинадцять поетичних збірок, понад сто оповідань, дев’ять повістей, понад десять драматичних творів. Плідною була і публіцистична діяльність Івана Франка – понад дві тисячі публікацій. Він є автором численних перекладів творів світової літератури - з французької, німецької, англійської, російської, польської, чеської, сербської, хорватської, старогрецької, латинської, арабської, давньоєврейської, індійської та інших мов. Іноді навіть жалкував, що не став орієнталістом. В молодості Іван Франко, як і багато інших тогочасних інтелектуалів, зазнав впливу соціалістичних ідей, з захопленням читав Маркса, Енгельса, але наприкінці життя розчарувався в соціалізмі, назвавши соціалістичну державу тюрмою, «а всевладність комуністичної держави… означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним щастям». На початку він також оспівував «братерство велике, всесвітнє», лише згодом усвідомивши підневільне становище України, розірваної між царською Росією й Австро-Угорщиною, що дасть йому підстави написати запальне: «Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить». Саме тому за радянських часів творча спадщина Івана Франка немилосердно фальсифікувалася. Українці не могли прочитати франкових поезій про національне відродження, про Січ та січових стрільців, про російський та польський колоніалізм на українській землі. «Або візьмімо всі свої сили докупи і силкуймося встояти в конкуренції цивілізаційної праці, або зложімо заздалегідь зброю і скажімо собі, що ми сміття і січка, добра на пашу для інших, але не здібна зеленіти й нове зерно родити» - писав Франко.

ух ты!