... Сампсоніївська церква на полі Полтавської битви була побудована на честь перемоги російської армії над шведкою армією Карла XII, яка відбулася 27 червня 1709 ...

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]

... пам'ятник Марусі Чурай ...
Маруся Чурай - легендарна українська народна співачка і поетеса часів Хмельниччини, яка, за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки пісень: «Ой, не ходи, Грицю», «Котіліся вози з гори», «За світ встали козаченьки» та інші.
Народилася: 1625, Полтава
Померла: 1653, Полтава

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]

Admin пише:

Полтавские галушки

Хорошо я плотно позавтракала. Но рецептик сохраню.

Будівля Дворянського та Селянського банку

В наслідок проведення аграрної реформи періоду столипінської Росії в губернських центрах з’являються банківські установи, що регулювали попит та пропозицію на землю. В межах Полтавської губернії такою установою стає Дворянський та Селянський банк, зведений протягом 1906-1909 років полтавським інженером С. Носовим за проектом київського архітектора О. Кобелєва. Двоповерхова будівля з декоративної червоної цегли містить елементи давньоруської (московської) архітектури і відповідає загальному спрямуванню стилю модерн початку XX століття. В оздобленні фасадної частини будівлі застосовані мозаїчні панно, різнокольорові керамічні вставки. Головний вхід прикрашає двоскатне стрілчате крильце, в нішах якого розміщені статуї птиці-фенікс — давньосхідні символи відродження. З 1937 року будівлю займає обласне відділення Комітету державної безпеки (КДБ), 1991 — регіональне відділення Служби безпеки України (СБУ).

Нині будівля відноситься до рідкісних зразків архітектури російського модерну та є пам’яткою архітектури національного значення.

Полтавщина - столиця гончарної справи в Україні. Селище Опішня, що розташоване на пагорбах понад Ворсклою, стало головним осередком цього ремесла. Місцеві мешканці кажуть, що саме тутешні майстри вигадали глиняних баранців та свистунців. На території селища розташований Національний музей-заповідник українського гончарства. А з 1999-го року кожного першого тижня липня, під час святкування Національного дня гончара у селищі, проходить тиждень Національного гончарного воздвиження "Здвиг". Місцеві мешканці та гості Опішні мають можливість помилуватися красою полтавської природи та спробувати себе у гончарстві. Тож це чудове місце не тільки для приємного, а й для корисного відпочинку.

У вирі подій опинилась Полтава під час II світової війни — у місті почергово перебували Головнокомандування Південно-Західного напрямку РСЧА Семена Будьонного, штаб групи армії «Південь» Вермахту під командуванням фон Бока та стратегічний центр військової операції «Френтік».

18 вересня 1941 р. Полтаву було захоплено військами «Вермахту». Місто стало адміністративним центром Полтавського ґебіту. Лихо нацистської окупації Полтави, яка також стала штабним центром групи армій «Південь» і яку відвідав Адольф Гітлер, перетворило значну частину досягнень в руїни. Було знищено всі 83 підприємства, електростанцію, водогін, каналізацію, 2/3 житлового фонду, навчальні і медичні заклади, театри, бібліотеки… За даними часів радянської пропаганди було розстріляно і закатовано 18200 полтавців (переважно євреї ), в тому числі 5087 дітей. До Німеччини вивезено 20800 осіб. Серед мешканців міста антифашистську боротьбу вело 5 підпільних груп. Так, робітники паровозоремонтного заводу зірвали всі спроби окупантів налагодити ремонт паровозів для своїх потреб. Водночас, після звільнення Полтави від фашистів Червоною Армією 23 вересня 1943 р., вони вже з грудня відновили роботу одного з цехів, а в 1944 р. завод запрацював на повну потужність. У грудні 1943 р. до Полтави було завезено 12 тис. шкільних підручників і 4 тис. наукових та художніх книг. У 7 школах відновили навчання понад 10 тис. учнів. Повернулися з евакуації і розпочали заняття педагогічний, інженерів сільськогосподарського будівництва і сільськогосподарський інститути (в січні 1945 р. в них уже навчалося 1,5 тис. студентів).

У червні — вересні 1944 року Полтавський аеродромний вузол було залучено у спільній радянсько-американській військовій операції «Френтік». За період операції авіабази 169 АБОН було використано для обслуговування і підготовки 1030 американських літаків, зокрема 529 «Літаючих фортець», 395 «Мустангів», 106 «Лайтнінгів». За 18 рейдів здійснено 2207 літако-вильотів, на об'єкти противника скинуто 1955 тонн авіабомб. Ударів зазнали 12 важливих об'єктів у глибокому тилу противника, у повітряних боях знищено щонайменше 100 німецьких літаків, на землі — понад 60.

Полтавський ботанічний сад було засновано ще у XX столітті. Зараз у ньому налічується близько 600 різновидностей рослин із різних куточків Землі.
Ботанічний сад розташований у східній частині міста. Він розподіляється на декілька секцій: дендрарій, відділ сільськогосподарських та лікарських культур, плодовий сад, відділ квітково-декоративних рослин, музей українського квітникарства під відкритим небом, зелений клас, альпійську гірку.
Зайшовши до оранжереї, потрапляємо у «полтавські» тропіки, субтропіки та пустелю. Рослинність з Південної Америки та Африки представляє колекцію засушливих районів земної кулі. Химерні кактуси та сукуленти не залишать нікого байдужим.
Тропіки широко представлені величезною колекцією фікусів, які зазвичай мешкають у дощових лісах. Над міні-басейном розкинулись зарості циртоміума дворядного та гігантської ліани. Добре акліматизувалася в оранжереї і драцена, або драконове дерево, представлене декількома видами. Зверху споглядають велетенські пальми заввишки до 10 метрів.
Колекція в оранжереї постійно поповнюється новими видами. Організовані групи відвідувачів мають можливість придбати паростки квітів та рослин.

Він розташований на території 124,5 га. Заснований на початку 1960-х років.

Дендропарк поділений на окремі «тематичні» частини з красивими назвами: Шведський ліс, Бузковий гай, Лісостеп, Східна долина…

На території багато мальовничих майданчиків і галявин. Навколо ставків схиляються плакучі верби.
З одного боку – темно-зелений ялинник, з іншого – білокоре царство беріз, з третього – ростуть горіхові дерева, розкинулась бузкова галявина. А неподалік ставка — галявина постійного цвітіння. Є також дендрарій.
Всього тут росте близько 170 видів кущів та дерев.

Полтавщина подарувала світові безліч видатних імен. Колись ще Леся Українка, запрошуючи Ольгу Кобилянську до Гадяча, назвала Полтавщину найукраїннішою землею. Тож давайте розпочнемо знайомство з історичними постатями нашого рідного краю із Григорія Сковороди - відомого філософа, мандрівника та письменника.


Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака.  

У дитинстві малий Гриць дуже любив сидіти під вербою, спостерігати за навколишнім світом і грати на сопілці, подарованій старим кобзарем. У дяка-скрипаля Гриць був на привілейованому становищі, бо хлопець вражав своєю допитливістю, до того ж у нього виявився незвичайної краси голос. Дяк навчив Гриця нотної грамоти і поставив першим співаком у церковному хорі, давав читати книжки, підготував до вступу в академію.

У 1738 році здійснилася давня мрія хлопця — навчатися у Києво-Могилянській академії. Григорій став одним з найретельніших, особливо наполегливих і тямущих студентів.

З 1742 по 1744 рік жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, прославився чудовим басом, майстерною грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах і сопілці та композиторським талантом, створював музику на власні вірші. Навчання продовжив в Київській академії.

У 1750 році у складі російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн.

Повернувся в Україну у 1753 році, викладав поетику в Переяславському колегіумі. Був старанним, чесним і неординарним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою; навчав тих етичних норм, яких завжди дотримувався сам. Отже, учив, як жив, а жив, як навчав — найкраща риса педагога. Оскільки підручника з етики не було, Сковорода написав його сам. Це був його перший філософський твір, основою якого є думка, що ледарство — найбільша людська вада. Студенти любили вчителя, але той незабаром мусив залишити колегіум, бо працювати стало нестерпно від цькування й доносів: можновладці схотіли позбутися людини, яка привселюдно заявила: «Весь світ спить, пора прокидатися!». Написав для слухачів курс поетики «Роздуми про поезію і порадник до майстерності оної».

Протягом 1754 – 1759 pоків жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень». Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. Учителюючи в Харкові, латинськими і українськими віршами написав «Байку Езопову» (1760 р.), склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики.

У 1766 році філософ написав трактат «Вхідні двері до християнської доброчинності», наступного року філософські твори «Наркіс. Розмова про те: взнай себе» і «Симфонія, названа книга Асхань про пізнання самого себе».

Протягом 1769 – 1774 років Сковорода написав збірку прозових байок «Байки харківські», «Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко», і «Діалог, чи Розмова про стародавній світ», а також твори: «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті» («Розмова дружня про душевний світ»), «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу».

У 1775 – 1776 роках були написані твір «Книжечка, названа Si-lenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська («Ізраїльський змій») та «Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова».

Твори «Суперечка архістратига Михайла з сатаною про те: легко бути благим», «Пря Біса з Варсавою» були написані в 1783 – 1784 роках.

У 1785 році Сковорода об’єднав тридцять віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень».

У 1787 році він написав «Вдячного Еродія» і «Убогого Жайворонка», а у 1791 році завершив філософський твір «Діалог. Ім’я йому — Потоп зміїний».    

І з 1769 року Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами ; щоразу відхиляючи пропозиції і світських, і церковних осіб. «Ні в якому разі! Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? — відповів великий просвітитель бєлгородському єпископові на прохання стати ченцем. Ченці Києво-Печерської лаври, у свою чергу, вмовляли: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». На це Григорій Савич саркастично сказав: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не впіймає». І таки не впіймав! Не вдалося ні царям, ні панам, ні ченцям за почесті й кар’єру купити розум, честь та волю Сковороди. Щастя письменник вбачав не в маєтках і славі, а в житті за совістю; шляхом до щастя вважав самопізнання. Навіть Катерині II Сковорода не побоявся виповісти: «Мені моя сопілка і вівця дорожча царського вінця». Ходив філософ завжди в звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав, навіть не прагнув мати власної хати і взагалі постійної домівки.

Сковорода навчав що в природі — краса, гармонія, а в суспільстві — несправедливість, і щоб змінити макросвіт (навколишнє), треба кожному змінити мікросвіт (тобто себе самого). З цією думкою тісно пов’язана його ідея «сродної праці»: пізнавай себе, а пізнавши— удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначить своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він від природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду. Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи — це веління Бога в людині. Пізнання природи — це пізнання Бога.

У 72 роки поет пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» — запитали здивовано друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час». Коли ж гості роз’їхалися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й… заснув навіки.

Спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової культури.

Хто ж з нас не любить посидіти спекотним весняним днем на березі рідної Ворскли. А чи знаєте Ви, що перша згадка слова "Ворскла" датується ще 1174-м роком? Пропонуємо сьогодні ознайомитися з історією нашої улюбленої річки та дізнатися цікаві моменти з днів її життя.


Ворскла... Одна з найкрасиві­ших річок Лівобережної Укра­їни. Взявши розгін непомітним джерельцем-струмочком зі схилу крейдяної Бєлгородської височини, вона упродовж 420 км чистим срі­блястим потоком перетинає Сум­щину та Полтавщину і несе свої прозорі води у величний Дніпро.
Як і він, пам'ятає Ворскла на своїх берегах поселення древніх аріїв, скіфів, слов'ян. Приваблю­вало їх привілля цих місць, пред­ковічні ліси вздовж заплави, багаті на рибу водойми. Залишки старо­давніх поселень часто зустріча­ються в межах нашого краю, бо тут колись проходив бойовий кордон з кочовим печенізьким станом. За Ворсклу навіть печеніги боялися ходити, хоч і знали, що у Поворсклянському краї справжній рай: високі сосни і розложисті дуби ото­чують береги, відбиваючи у воді свої розкішні крони, «плакучі» іви, схиливши свої віти до прохолод­них струменів, купають у них свої коси. В заводях - буйне цвітіння водяних лілій. В прибережних оче­ретах чутно спів водяних птахів. І над всім цим - ласкаве сонце, смо­листі аромати сосняків, пряність квітучих лугових трав...
Ворскла... Тихоплинна і про­зора. Недарма, мабуть, побутує у Поворсклі (та й за ним!) давня легенда про походження назви річки - «Ворскло», «Ворскла». Начебто Петро 1 упустив у воду підзорну трубу і не зміг дістати, певно було глибоко, тож, розсер­дившись, вигукнув «Вор скла!». Відтоді, мовляв, і назва «Ворскла». Але легенда ця молода порівняно з першою літописною згадкою. Слово «Ворскла» зустрічається в Іпат'ївському списку «Начальной летописи» під 1174 роком: «... того же лета Игорь Святославович со­вокупи полки свои и еха в поле за Ворсклым и стрете половцы иже тут ловя языки...»
Наша красуня Ворскла оспівана і народом в билинах та піснях. її змалював у своїх творах наш зем­ляк - лірик XIX ст. Яків Щоголєв -«Кришталеве Ворскло, луками по­вите...» І, немов сьогодні, писано:
.. .А бір стоїть, як і стояв,
Стоїть, -
нікуди не здвигається,
І мох коріння поснував,
І, як лилося, Ворскло ллється...
Малював річку на своїх полот­нах відомий український художник-пейзажист П. С. Левченко. Мелодії жителів її берегів звучать в операх «Наталка-Полтавка» і «Сорочинський ярмарок», в піснях, напи­саних на вірші нашого земляка Платона Воронька. Багато славних синів і дочок народилося в нашому поворсклянському краї. Серед них - відомий поет-демократ Павло Грабовський, поетеса і громадська діячка Олександра Сулима-Блохин, відомі всьому світові співаки Єли­завета Петренко та Петро Білин-ник, прославлений партизан Сидір Ковпак, десятки Героїв Радянсько­го Союзу, вчених.
Щедре Приворскля і дарами природи. У верхів'ях виробляєть­ся цемент, в нашому краї - цегла, а нині ще й нафта з газом, в Опішні - керамічні вироби, відомі далеко за межами України.
75 кілометрів ріки припадає на наш район. Тут Ворскла приймає маленьки річечки - Рябину, Веселу Гусинку, Олешню, Охтирку, Хухру і становиться повноводнішою і глибшою. Біля климентового мос­ту і буймерівського будинку від­починку глибина в окремих місцях сягає десятки метрів.
Ворсклу люблять не лише меш­канці нашого району, а й всієї України і подальші. Але її треба не тільки любити, але й дбати про неї: не рубати дерева на її берегах, не справляти стічні води в її притоки.
Не мити власний транспорт на її берегах, не смітити. А якби ще роз­чистити протоки і стариці, яких так багато в течії ріки в межах нашого району, то вона б віддячила стори­цею: рибні багатства відновилися б в колишніх обсягах, зелена краса її берегів стала б ще пишнішою і сама вона возвеличнішала б і була б ще улюбленішою.

Ще в давнину вважалося, що обрати ім’я людині – це теж саме, що обрати їй долю. В імена вкладався глибокий сакральний та естетичний зміст, у них вияскравлювалась краса й уява, мудрість і любов вільної народної душі. Досі вважається, що вони можуть впливати на характер і життя носія, ба навіть змінювати долю.

   Саме тому дівчинці, яка мала світле волосся, давали ім’я Світлана. Якщо багато односельців приходило вітати щасливих батьків з народженням донечки, їй давали ім’я Людмила, себто людьми люблена, мила. Є імена, що втілюють любов батьків до Бога, який послав їм дитину, і через відповідне ім’я дбатиме про неї (Богумил, Богуслав, Богдан, Богодар), а також побажання на майбутнє позитивних рис характеру своїй дитині (Доброслав, Добромисл, Добриня).

 Схожа ситуація і з назвами різних населених пунктів України. Але сотні і тисячі років історії часто приховують від нас причини, умови, обставини, які вплинули на появу імені міста чи села. Споконвіку люди не були байдужі до назв своїх поселень. Про це свідчать не лише літописи, в яких часто пояснюються причини (здебільшого легендарні) появи назви міста, але й значно давніші писемні й усні перекази багатьох народів.

Серед назв міст і сіл є багато непрозорих, незрозумілих нам сьогодні. Їх намагалися пояснити, витлумачити — так з'являлися легенди й перекази, які йдуть не від історичних подій до слова-назви, а навпаки — від сучасної назви до історії, зазвичай вигаданої.

Походження назви міста Полтава теж оповите вуаллю таємничості. Існує кілька версій походження, кожна з яких по-своєму цікава.

У давньоруському Іпатіївському літописі перша згадка про поселення на місці сучасної Полтави під назвою "Лтава" зустрічається під 682 роком за Візантійським календарем від так званого Сотворіння світу Богом. Цей календар існував у нас з кінця X ст., з часу прийняття Київською Руссю християнства й остаточно замінений сучасним календарем від Різдва Христового з 1 січня 1700 р. (7208 року).

Багато вчених перераховували цю дату з календаря від Сотворіння світу на наше сучасне літочислення від Різдва Христового. Так була визначена дата першої літописної згадки про Полтаву - 1174 рік.

У цьому році князь Ігор Святославович Сіверський, переслідуючи орди половецьких ханів Коб'яка і Кончака, переїхав Ворсклу біля Лтави і рушив у напрямку Переяслава, де його дружина завдала поразки половцям.

Одні вчені вважають, що назва міста Полтави походить від назви річечки Лтава (По-Лтава), правої притоки Ворскли, що текла Мазурівським яром на Поділ (з 1950-их років Лтаву взято в труби, і тепер вона тече під землею).

Полтавський історик Л.В. Падалка спершу висунув теорію походження сучасної назви міста від слів "плот", "плести", "плетінь", що означало укріплення, обплетене тином, але пізніше дійшов до висновку, що назва має скіфсько-сарматські корені.

Скіфи і сармати проживали на нашій території протягом століть і залишили на українській землі близько 600 географічних назв, у тому числі й назву річки Ворскла, що в перекладі означає "біла вода".

Можливо, Лтава, Олтава скіфсько-сарматського іраномовного походження. У східних народів слова "ол", "ул" означають "місто", "поселення". Слово ж "таві" в грузинській та осетинській мовах (а осетини є нащадками скіфів та сарматів) означає "виток річки". Тож, у перекладі на українську мову ця назва може означати "поселення біля витоку річки", "місто на горі". Подібні назви зустрічаються на шляху слідування скіфів та сарматів, які під час Великого переселення народів йшли на Захід, у Центральну та Західну Європу.

За іншою версією, назва Полтава може бути українізованою формою давньобулгарської назви Балтавар. В останні десятиліття завдяки дослідженням учених стало відомо, що в часи існування на українських землях багатоплемінного державно-політичного об'єднання під назвою Велика Булгарія, на місці Полтави уже було поселення в VII столітті. Найбільшого розквіту Велика Булгарія набула за хана-володаря Кубрата, який з 619 року був співправителем свого дядька Органи, а з 620 року до кінця 60-х років VII ст. н.е. - самостійним правителем.

Кубрат переніс столицю із Приазов'я у Подніпров'є, а місцем відпочинку після боїв стала його резиденція, яка знаходилась у поселенні Балтавар на території сучасної Полтави. Із стратегічної точки зору це було чудове місце для відпочинку: пагорби, ліси, річки. Назва "Балтавар" у перекладі з давньобулгарської мови тюрків означає "володар", яку, можливо, місцеві жителі пізніше залишили, дещо видозмінивши для простоти вимови.

Кубрат - володар Великої Булгарії і перший відомий володар нашого міста в ті далекі часи - був високоосвіченою людиною свого часу. У 619 році Кубрат прийняв християнську віру і отримав високе звання патриція. Давні булгари володіли мовою тюрків та аланською і спорідненою з нею слов'янською. Оскільки Кубрат навчався і прожив багато років при дворі візантійського імператора, де панівною була латинська мова, а згодом грецька, то володів і ними.

У похованні Кубрата в 1912 році археологи знайшли поблизу села Мала Перещепина Полтавської губернії золоті та срібні речі IV-VII ст. н.е. візантійського та перського походження вагою близько 75 кг. Цей найбагатший скарб на Європейській території часів Середньовіччя зберігається в Ермітажі в С.-Петербурзі.

У 1238-1239 рр. монголо-татарські орди хана Батия захопили середнє Подніпров'я, зруйнували багато населених пунктів. Вірогідно, тоді монгольські завойовники зруйнували і Лтаву, бо досить довгий проміжок часу про неї немає ніяких відомостей.

Сучасна назва нашого міста зафіксована вже в часи Великого князівства Литовського. Як свідчать литовсько-руські документи, у 1430 році великий князь литовський Вітовт подарував Полтаву, Глинськ та Глиницю (Опішню) своєму васалові – татарському мурзі Лександі Мансурксановичу.

У XVII столітті з 1648 року Полтава стала центром полтавського полку – складової частини козацького війська. У воєнних діях проти польської шляхти прославив своє ім'я та місто Полтаву полтавський полковник Мартин Пушкар – побратим і однодумець Богдана Хмельницького.

А спостережливі люди, певно, не раз відзначали про себе, наскільки співзвучні назви річок Лтава в Полтаві, Влтава в Празі (не забуваймо і про львівську Полтву!). На думку філолога Станіслава Губерначука, слово "лтава" споріднене зі словом "лити, литись"! "Лтава" - це "та, що лита, льється, лиється"!!! "Лтава" або й "литава, латава" - давній синонім слова "ріка - текуча вода", напевно, більш ранній, який потім чомусь був витіснений новим словом "ріка". Отож, треба шукати зв’язок зі словом "лити" слів "полтава", "полтва" і подібних до них за змістом і звучанням.

Їх виявилося немало, ось наприклад, слова: "плотва" - річкова риба, "плотина" - річкова запруда, "пліт, плот" - від "по литому, по лтаві" - плавзасіб, "плитко" - теж від "по литому" - тобто не глибоко, можливо теж саме може означати вислів "води по литки" :) , "плита" - від "по литому" - тобто там де не глибоко - місце, на яке можна стати, опертись у воді чи у болоті, "б(п)олото" - поли(о)та земля, "полоскати" - мити що-небуть у воді - лтаві, "плескати" - хлопати по поверхні води з характерним звуком, "плесо" - поверхня води, озера, ріки, але ж не моря.

Цю фонетичну подібність, зокрема, зауважив і письменник Юрій Андрухович, який вважає такі збіги невипадковими. Можливо, саме тому в одній зі своїх книг він розмістив один за одним спогади про Полтаву і Прагу, котрі об’єднують річки.