Три поросенка

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]или-были на свете три поросёнка. Три брата. Все одинакового роста, кругленькие, розовые, с одинаковыми весёлыми хвостиками. Даже имена у них были похожи. Звали поросят Ниф-Ниф, Нуф-Нуф и Наф-Наф. Всё лето они кувыркались в зелёной траве, грелись на солнышке, нежились в лужах. Но вот наступила осень. Солнце уже не так сильно припекало, серые облака тянулись над пожелтевшим лесом.

- Пора нам подумать о зиме, - сказал как-то Наф-Наф своим братьям, проснувшись рано утром. - Я весь дрожу от холода. Мы можем простудиться. Давайте построим дом и будем зимовать вместе под одной тёплой крышей.

Но его братьям не хотелось браться за работу. Гораздо приятнее в последние тёплые дни гулять и прыгать по лугу, чем рыть землю и таскать тяжёлые камни.

- Успеется! До зимы ещё далеко. Мы ещё погуляем, - сказал Ниф-Ниф и перекувырнулся через голову.

- Когда нужно будет, я сам построю себе дом, - сказал Нуф-Нуф и лёг в лужу.

- Я тоже, - добавил Ниф-Ниф.

- Ну, как хотите. Тогда я буду один строить себе дом, - сказал Наф-Наф. - Я не буду вас дожидаться. С каждым днём становилось всё холоднее и холоднее. Но Ниф-Ниф и Нуф-Нуф не торопились. Им и думать не хотелось о работе. Они бездельничали с утра до вечера. Они только и делали, что играли в свои поросячьи игры, прыгали и кувыркались.

- Сегодня мы ещё погуляем, - говорили они, - а завтра с утра возьмёмся за дело.

Но и на следующий день они говорили то же самое. И только тогда, когда большая лужа у дороги стала по утрам покрываться тоненькой корочкой льда, ленивые братья взялись наконец за работу. Ниф-Ниф решил, что проще и скорее всего смастерить дом из соломы. Ни с кем не посоветовавшись, он так и сделал. Уже к вечеру его хижина была готова. Ниф-Ниф положил на крышу последнюю соломинку и, очень довольный своим домиком, весело запел:

Хоть полсвета обойдёшь,
Обойдёшь, обойдёшь,
Лучше дома не найдёшь,
Не найдёшь, не найдёшь!
Напевая эту песенку, он направился к Нуф-Нуфу. Нуф-Нуф невдалеке тоже строил себе домик. Он старался скорее покончить с этим скучным и неинтересным делом. Сначала, так же как и брат, он хотел построить себе дом из соломы. Но потом решил, что в таком доме зимой будет очень холодно. Дом будет прочнее и теплее, если его построить из веток и тонких прутьев. Так он и сделал. Он вбил в землю колья, переплёл их прутьями, на крышу навалил сухих листьев, и к вечеру дом был готов. Нуф-Нуф с гордостью обошёл его несколько раз кругом и запел:

У меня хороший дом,
Новый дом, прочный дом.
Мне не страшен дождь и гром,
Дождь и гром, дождь и гром!
Не успел он закончить песенку, как из-за куста выбежал Ниф-Ниф.

- Ну вот и твой дом готов! - сказал Ниф-Ниф брату. - Я говорил, что мы и одни справимся с этим делом! Теперь мы свободны и можем делать всё, что нам вздумается!

- Пойдём к Наф-Нафу и посмотрим, какой он себе выстроил дом! - сказал Нуф-Нуф. - Что-то мы его давно не видели!

- Пойдём посмотрим! - согласился Ниф-Ниф.

И оба брата, довольные тем, что им ни о чём больше не нужно заботиться, скрылись за кустами. Наф-Наф вот уже несколько дней был занят постройкой. Он натаскал камней, намесил глины и теперь не спеша строил себе надёжный, прочный дом, в котором можно было бы укрыться от ветра, дождя и мороза. Он сделал в доме тяжёлую дубовую дверь с засовом, чтобы волк из соседнего леса не мог к нему забраться. Ниф-Ниф и Нуф-Нуф застали брата за работой.

- Что ты строишь?! - в один голос закричали удивлённые Ниф-Ниф и Нуф-Нуф. - Что это, дом для поросёнка или крепость?

- Дом поросёнка должен быть крепостью! - спокойно ответил им Наф-Наф, продолжая работать.

- Не собираешься ли ты с кем-нибудь воевать? - весело прохрюкал Ниф-Ниф и подмигнул Нуф-Нуфу.

И оба брата так развеселились, что их визг и хрюканье разнеслись далеко по лужайке. А Наф-Наф как ни в чём не бывало продолжал класть каменную стену своего дома, мурлыча себе под нос песенку:

Я, конечно, всех умней,
Всех умней, всех умней!
Дом я строю из камней,
Из камней, из камней!
Никакой на свете зверь,
Хитрый зверь, страшный зверь,
Не ворвётся в эту дверь,
В эту дверь, в эту дверь!
- Это он про какого зверя? - спросил Ниф-Ниф у Нуф-Нуфа.

- Это ты про какого зверя? - спросил Нуф-Нуф у Наф-Нафа.

- Это я про волка! - ответил Наф-Наф и уложил ещё один камень.

- Посмотрите, как он боится волка!- сказал Ниф-Ниф.

- Он боится, что его съедят! - добавил Нуф-Нуф. И братья ещё больше развеселились.

- Какие здесь могут быть волки? - сказал Ниф-Ниф.

- Никаких волков нет! Он просто трус! - добавил Нуф-Нуф.

И оба они начали приплясывать и петь:

Нам не страшен серый волк,
Серый волк, серый волк!
Где ты ходишь, глупый волк,
Старый волк, страшный волк?
Они хотели подразнить Наф-Нафа, но тот даже не обернулся.

- Пойдём, Нуф-Нуф, - сказал тогда Ниф-Ниф. - Нам тут нечего делать!

И два храбрых братца пошли гулять.

По дороге они пели и плясали, а когда вошли в лес, то так расшумелись, что разбудили волка, который спал под сосной.

- Что за шум? - недовольно проворчал злой и голодный волк и поскакал к тому месту, откуда доносились визг и хрюканье двух маленьких глупых поросят.

- Ну какие тут могут быть волки! - говорил в это время Ниф-Ниф, который волков видел только на картинках.

- Вот мы его схватим за нос, будет знать! - добавил Нуф-Нуф, который тоже никогда не видел живого волка.

- Повалим, да еще свяжем, да еще ногой вот так, вот так! - расхвастался Ниф-Ниф и показал, как они будут расправляться с волком.

И братья опять развеселились и запели:

Нам не страшен серый волк,
Серый волк, серый волк!
Где ты ходишь, глупый волк,
Старый волк, страшный волк?
И вдруг они увидели настоящего живого волка! Он стоял за большим деревом, и у него был такой страшный вид, такие злые глаза и такая зубастая пасть, что у Ниф-Нифа и Нуф-Нуфа по спинкам пробежал холодок и тонкие хвостики мелко-мелко задрожали. Бедные поросята не могли даже пошевельнуться от страха. Волк приготовился к прыжку, щелкнул зубами, моргнул правым глазом, но поросята вдруг опомнились и, визжа на весь лес, бросились наутек. Никогда еще не приходилось им так быстро бегать! Сверкая пятками и поднимая тучи пыли, поросята неслись каждый к своему дому. Ниф-Ниф первый добежал до своей соломенной хижины и едва успел захлопнуть дверь перед самым носом волка.

- Сейчас же отопри дверь! - прорычал волк. - А не то я ее выломаю!

- Нет, - прохрюкал Ниф-Ниф, - я не отопру! За дверью было слышно дыхание страшного зверя.

- Сейчас же отопри дверь! - прорычал опять волк. - А не то я так дуну, что весь твой дом разлетится!

Но Ниф-Ниф от страха ничего уже не мог ответить. Тогда волк начал дуть: "Ф-ф-ф-у-у-у!" С крыши дома слетали соломинки, стены дома тряслись. Волк еще раз глубоко вдохнул и дунул во второй раз: "Ф-ф-ф-у-у-у!" Когда волк дунул в третий раз, дом разлетелся во все стороны, как будто на него налетел ураган. Волк щелкнул зубами перед самым пятачком маленького поросенка. Но Ниф-Ниф ловко увернулся и бросился бежать. Через минуту он был уже у двери Нуф-Нуфа. Едва успели братья запереться, как услышали голос волка:

- Ну, теперь я съем вас обоих!

Ниф-Ниф и Нуф-Нуф испуганно поглядели друг на друга. Но волк очень устал и потому решил пойти на хитрость.

- Я передумал! - сказал он так громко, чтобы его услышали в домике. - Я не буду есть этих худосочных поросят! Я лучше пойду домой!

- Ты слышал? - спросил Ниф-Ниф у Нуф-Нуфа. - Он сказал, что не будет нас есть! Мы - худосочные!

- Это очень хорошо! - сказал Нуф-Нуф и сразу перестал дрожать.

Братьям стало весело, и они запели как ни в чем не бывало:

Нам не страшен серый волк,
Серый волк, серый волк!
Где ты ходишь, глупый волк,
Старый волк, страшный волк?
А волк и не думал уходить. Он просто отошел в сторонку и притаился. Ему было очень смешно. Он с трудом сдерживал себя, чтобы не расхохотаться. Как ловко он обманул двух глупых маленьких поросят! Когда поросята совсем успокоились, волк взял овечью шкуру и осторожно подкрался к дому. У дверей он накрылся шкурой и тихо постучал. Ниф-Ниф и Нуф-Нуф очень испугались, когда услышали стук.

- Кто там? - спросили они, и у них снова затряслись хвостики.

- Это я-я-я, бедная маленькая овечка! - тонким чужим голосом пропищал волк. - Пустите меня переночевать, я отбилась от стада и очень устала!

- Пустить? - спросил брата добрый Ниф-Ниф.

- Овечку можно пустить! - согласился Нуф-Нуф. - Овечка - не волк!

Но когда поросята приоткрыли дверь, они увидели не овечку, а все того же зубастого волка. Братья захлопнули дверь и изо всех сил налегли на нее, чтобы страшный зверь не смог к ним ворваться. Волк очень рассердился. Ему не удалось перехитрить поросят. Он сбросил с себя овечью шкуру и зарычал:

- Ну, погодите же! От этого дома сейчас ничего не останется!

И он принялся дуть. Дом немного покосился. Волк дунул второй, потом третий, потом четвертый раз. С крыши слетали листья, стены дрожали, но дом все еще стоял. И только когда волк дунул в пятый раз, дом зашатался и развалился. Одна только дверь некоторое время еще стояла посреди развалин. В ужасе бросились поросята бежать. От страха у них отнимались ноги, каждая щетинка дрожала, носы пересохли. Братья мчались к дому Наф-Нафа. Волк нагонял их огромными скачками. Один раз он чуть не схватил Ниф-Нифа за заднюю ножку, но тот вовремя отдернул ее и прибавил ходу. Волк тоже поднажал. Он был уверен, что на этот раз поросята от него не убегут. Но ему опять не повезло.

Поросята быстро промчались мимо большой яблони, даже не задев ее. А волк не успел свернуть и налетел на яблоню, которая осыпала его яблоками. Одно твердое яблоко ударило ему между глаз. Большая шишка вскочила у волка на лбу. А Ниф-Ниф и Нуф-Нуф ни живы ни мертвы подбежали в это время к дому Наф-Нафа.

Брат впустил их в дом. Бедные поросята были так напуганы, что ничего не могли сказать. Они молча бросились под кровать и там притаились. Наф-Наф сразу догадался, что за ними гнался волк. Но ему нечего было бояться в своем каменном доме. Он быстро закрыл дверь на засов, сел на табуреточку и громко запел:

Никакой на свете зверь,
Хитрый зверь, страшный зверь,
Не откроет эту дверь,
Эту дверь, эту дверь!
Но тут как раз постучали в дверь.

- Кто стучит? - спокойным голосом спросил Наф-Наф.

- Открывай без разговоров! - раздался грубый голос волка.

- Как бы не так! И не подумаю! - твердым голосом ответил Наф-Наф.

- Ах, так! Ну, держитесь! Теперь я съем всех троих!

- Попробуй! - ответил из-за двери Наф-Наф, даже не привстав со своей табуреточки.

Он знал, что ему и братьям нечего бояться в прочном каменном доме. Тогда волк втянул в себя побольше воздуха и дунул как только мог! Но сколько бы он ни дул, ни один даже самый маленький камень не сдвинулся с места. Волк посинел от натуги. Дом стоял, как крепость. Тогда волк стал трясти дверь. Но дверь тоже не поддавалась.

Волк стал от злости царапать когтями стены дома и грызть камни, из которых они были сложены, но он только обломал себе когти и испортил зубы. Голодному и злому волку ничего не оставалось делать, как убираться восвояси. Но тут он поднял голову и вдруг заметил большую широкую трубу на крыше.

- Ага! Вот через эту трубу я и проберусь в дом! - обрадовался волк.

Он осторожно влез на крышу и прислушался. В доме было тихо.

"Я все-таки закушу сегодня свежей поросятинкой", - подумал волк и, облизнувшись, полез в трубу. Но как только он стал спускаться по трубе, поросята услышали шорох. А когда на крышку котла стала сыпаться сажа, умный Наф-Наф сразу догадался, в чем дело. Он быстро бросился к котлу, в котором на огне кипела вода, и сорвал с него крышку.

- Милости просим! - сказал Наф-Наф и подмигнул своим братьям.

Ниф-Ниф и Нуф-Нуф уже совсем успокоились и, счастливо улыбаясь, смотрели на своего умного и храброго брата. Поросятам не пришлось долго ждать. Черный, как трубочист, волк бултыхнулся прямо в кипяток.

Никогда еще ему не было так больно! Глаза у него вылезли на лоб, вся шерсть поднялась дыбом. С диким ревом ошпаренный волк вылетел в трубу обратно на крышу, скатился по ней на землю, перекувырнулся четыре раза через голову, проехался на своем хвосте мимо запертой двери и бросился в лес.

А три брата, три маленьких поросенка, глядели ему вслед и радовались, что они так ловко проучили злого разбойника. А потом они запели свою веселую песенку:

Хоть полсвета обойдешь,
Обойдешь, обойдешь,
Лучше дома не найдешь,
Не найдешь, не найдешь!
Никакой на свете зверь,
Хитрый зверь, страшный зверь,
Не откроет эту дверь,
Эту дверь, эту дверь!
Волк из леса никогда,
Никогда, никогда
Не вернется к нам сюда,
К нам сюда, к нам сюда!
С этих пор братья стали жить вместе, под одной крышей. Вот и все, что мы знаем про трех маленьких поросят - Ниф-Нифа, Нуф-Нуфа и Наф-Нафа.

Автор версии сказки - С. В. Михалков

Хвосты

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]илетела Муха к Человеку и говорит:

- Ты хозяин над всеми зверями, ты все можешь сделать. Сделай мне хвост.

- А зачем тебе хвост? - говорит Человек.

- А затем мне хвост, - говорит Муха, - зачем он у всех зверей, - для красоты.

- Я таких зверей не знаю, у которых хвост для красоты. А ты и без хвоста хорошо живешь.

Рассердилась Муха и давай Человеку надоедать: то на сладкое блюдо сядет, но на нос ему перелетит, то у одного уха жужжит, то у другого. Надоела, сил нет! Человек ей и говорит:

- Ну ладно! Лети ты, Муха, в лес, на реку, в поле. Если найдешь там зверя, птицу или гада, у которого хвост для красоты только привешен, можешь его хвост себе взять. Я разрешаю.

Обрадовалась Муха и вылетела в окошко.

Летит она садом и видит: по листу Слизняк ползет. Подлетела Муха к Слизняку и кричит:

- Отдай мне твой хвост, Слизняк! Он у тебя для красоты.

- Что ты, что ты! - говорит Слизняк. - У меня и хвоста-то нет: это ведь брюхо мое. Я его сжимаю да разжимаю, - только так и ползаю. Я - брюхоног.

Муха видит - ошиблась, - и полетела дальше. Прилетела к речке, а в речке Рыба и Рак - оба с хвостами. Муха к Рыбе:

- Отдай мне твой хвост! Он у тебя для красоты.

- Совсем не для красоты, - отвечает Рыба. - Хвост у меня - руль. Видишь: надо мне направо повернуть - я хвост вправо поворачиваю. Надо налево - я влево хвост кладу. Не могу я тебе свой хвост отдать.

Муха к Раку:

- Отдай мне твой хвост, Рак!

- Не могу отдать, - отвечает Рак. - Ножки у меня слабые, тонкие, я ими грести не могу. А хвост у меня широкий и сильный. Я как шлепну хвостом по воде, так меня и подбросит. Шлеп, шлеп - и плыву, куда мне надо. Хвост у меня вместо весла.

Полетела Муха дальше. Прилетела в лес, видит: на суку Дятел сидит, Муха к нему:

- Отдай мне твой хвост, Дятел! Он у тебя для красоты только.

- Вот чудачка! - говорит Дятел. - А как же я деревья-то долбить буду, еду себе искать, гнезда для детей устраивать?

- А ты носом, - говорит Муха.

- Носом-то носом, - отвечает Дятел, - да ведь и без хвоста не обойдешься. Вот гляди, как я долблю.

Уперся Дятел крепким, жестким своим хвостом в кору, размахнулся всем телом да как стукнет носом по суку - только щепки полетели! Муха видит: верно, на хвост Дятел садится, когда долбит, - нельзя ему без хвоста. Хвост ему подпоркой служит. Полетела дальше.

Видит: Оленуха в кустах со своими оленятами. И у Оленухи хвостик - маленький, пушистый, беленький хвостик. Муха как зажужжит:

- Отдай мне твой хвостик, Оленуха!

Оленуха испугалась.

- Что ты, что ты! - говорит. - Если я отдам тебе свой хвостик, так мои оленята пропадут.

- Оленяткам-то зачем твой хвост? - удивилась Муха.

- А как же, - говорит Оленуха. - Вот погонится за нами Волк. Я в лес кинусь - спрятаться. И оленята за мной. Только им меня не видно между деревьями. А я им белым хвостиком машу, как платочком: "Сюда бегите, сюда!" Они видят - беленькое впереди мелькает, - бегут за мной. Так все и убежим от Волка.

Нечего делать, полетела Муха дальше.

Полетела дальше и увидала Лисицу. Эх, и хвост у Лисицы! Пышный да рыжий, красивый-красивый!

"Ну, - думает Муха, - уж этот-то хвост мой будет".

Подлетела к Лисице, кричит:

- Отдавай хвост!

- Что ты, Муха! - отвечает Лисица. - Да без хвоста я пропаду. Погонятся за мной собаки, живо меня, бесхвостую, поймают. А хвостом я их обману.

- Как же ты, - спрашивает Муха, - обманешь их хвостом?

- А как станут меня собаки настигать, я хвостом верть! - хвост вправо, сама влево. Собаки увидят, что хвост мой вправо метнулся, и кинутся вправо. Да пока разберут, что ошиблись, я уж далеко.

Видит Муха: у всех зверей хвост для дела, нет лишних хвостов ни в лесу, ни в реке. Нечего делать, полетела Муха домой. Сама думает:

"Пристану к Человеку, буду ему надоедать, пока он мне хвост не сделает".

Человек сидел у окошка, смотрел на двор. Муха ему на нос села. Человек бац себя по носу! - а Муха уж ему на лоб пересела. Человек бац по лбу! - а Муха уж опять на носу.

- Отстань ты от меня, Муха! - взмолился Человек.

- Не отстану, - жужжит Муха. - Зачем надо мной посмеялся, свободных хвостов искать послал? Я у всех зверей спрашивала - у всех зверей хвост для дела.

Человек видит: не отвязаться ему от Мухи - вон какая надоедная! Подумал и говорит:

- Муха, Муха, вон Корова на дворе. Спроси у нее, зачем ей хвост.

- Ну ладно, - говорит Муха, - спрошу еще у Коровы. А если и Корова не отдаст мне хвоста, сживу тебя, Человек, со свету.

Вылетела Муха в окошко, села Корове на спину и давай жужжать, выспрашивать:

- Корова, Корова, зачем тебе хвост? Корова, Корова, зачем тебе хвост?

Корова молчала-молчала, а потом как хлестнет себя хвостом по спине - и пришлепнула Муху. Упала Муха на землю - дух вон, и ножки кверху. А Человек и говорит из окошка:

- Так тебе, Муха, и надо - не приставай к людям, не приставай к зверям, надоеда.

Автор - В.В.Бианки

Сова

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]идит Старик, чай пьет. Не пустой пьет - молоком белит. Летит мимо Сова.

- Здорово, - говорит, - друг!

А Старик ей:

- Ты, Сова, - отчаянная голова, уши торчком, нос крючком. Ты от солнца хоронишься, людей сторонишься, - какой я тебе друг?

Рассердилась Сова.

- Ладно же, - говорит, - старый! Не стану по ночам к тебе на луг летать, мышей ловить, - сам лови.

А Старик:

- Вишь, чем пугать вздумала! Утекай, пока цела.

Улетела Сова, забралась в дуб, никуда из дупла не летит. Ночь пришла. На стариковом лугу мыши в норах свистят-перекликаются:

- Погляди-ка, кума, не летит ли Сова - отчаянная голова, уши торчком, нос крючком?

Мышь Мыши в ответ:

- Не видать Совы, не слыхать Совы. Нынче нам на лугу раздолье, нынче нам на лугу приволье.

Мыши из нор поскакали, мыши по лугу побежали, а Сова из дупла:

- Хо-хо-хо, Старик! Гляди, как бы худа не вышло: мыши-то, говорят, на охоту пошли.

- А пускай идут, - говорит Старик. - Чай, мыши не волки, не зарежут телки.

Мыши по лугу рыщут, шмелиные гнезда ищут, землю роют, шмелей ловят, а Сова из дупла:

- Хо-хо-хо, Старик! Гляди, как бы хуже не вышло: все шмели твои разлетелись.

- А пускай летят, - говорит Старик. - Что от них толку: ни меду, ни воску - волдыри только.

Стоит на лугу клевер кормовистый, головой к земле виснет, а шмели гудят, с луга прочь летят, на клевер не глядят, цветень с цветка на цветок не носят, а Сова из дупла:

- Хо-хо-хо, Старик! Гляди, как бы хуже не вышло: не пришлось бы тебе самому цветень с цветка на цветок переносить.

- И ветер разнесет, - говорит Старик, а сам в затылке скребет.

По лугу ветер гуляет, цветень наземь сыплет. Не попадает цветень с цветка на цветок, - не родится клевер на лугу; не по нраву это Старику, а Сова из дупла:

- Хо-хо-хо, Старик! Корова твоя мычит, клеверу просит, - трава, слышь, без клеверу, что каша без масла.

Молчит Старик, ничего не говорит. Была Корова с клевера здорова, стала Корова тощать, стала молока сбавлять: пойло лижет, а молоко все жиже да жиже. А Сова из дупла:

- Хо-хо-хо, Старик! Говорила я тебе: придешь ко мне кланяться.

Старик бранится, а дело-то не клеится. Сова в дубу сидит, мышей не ловит. Мыши по лугу рыщут, шмелиные гнезда ищут. Шмели на чужих лугах гуляют, а на стариков луг и не заглядывают. Клевер на лугу не родится. Корова без клевера тощает. Молока у Коровы мало. Вот и чай белить Старику нечем стало.

Нечем стало Старику чай белить, - пошел Старик Сове кланяться:

- Уж ты, Совушка-вдовушка, меня из беды выручай: нечем стало мне, старому, белить чай.

А Сова из дупла глазищами луп-луп, ножищами туп-туп.

- То-то, - говорит, - старый. Дружно не грузно, а врозь хоть брось. Думаешь, мне-то легко без твоих мышей?

Простила Сова Старика, вылезла из дупла, полетела на луг мышей ловить. Мыши со страху попрятались в норы. Шмели загудели над лугом, принялись с цветка на цветок летать. Клевер красный стал на лугу наливаться. Корова пошла на луг клевер жевать. Молока у Коровы много.

Стал Старик молоком чай белить, чай белить - Сову хвалить, к себе в гости звать, уваживать.

Автор - В.В.Бианки

Первая охота

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]адоело Щенку гонять кур по двору.

"Пойду-ка, - думает, - на охоту за дикими зверями и птицами".

Шмыгнул в подворотню и побежал по лугу. Увидели его дикие звыери, птицы и насекомые и думают каждый про себя.

Выпь думает: "Я его обману!"

Удод думает: "Я его удивлю!"

Вертишейка думает: "Я его напугаю!"

Ящерка думает: "Я от него вывернусь!"

Гусеницы, бабочки, кузнечики думают: "Мы от него спрячемся!"

"А я его прогоню!" - думает Жук-Бомбардир.

"Мы все за себя постоять умеем, каждый по-своему!" - думают они про себя. А Щенок уже побежал к озерку и видит: стоит у камыша Выпь на одной ноге по колено в воде.

"Вот я ей сейчас поймаю!" - думает Щенок и совсем уж приготовился прыгнуь ей на спину, а Выпь глянула не него и шагнула в камыш.

Ветер по озеру бежит, камыш колышет. Камыш качается взад-вперед, взад-вперед. У Щенка перед глазами жёлтые и коричневые полосы качаются взад-впереед, взад-впереед. А Выпь стоит в камыше, вытянулась - тонкая-тонкая, и вся в желтые и коричневые полосы раскрашена. Стоит, качается взад-вперед, взад-вперед.

Щенок глаза выпучил, смотрел, смотрел - не видит Выпи в каымыше. "Ну, - думает, - обманула меня Выпь. не прыгать же мне в пустой камыш! Пойду другую птицу поймаю". Выбежал на пригорок, смотрит: сидит на земле Удод, хохлом играет, - то развернет, то сложит. "Вот я на него сейчас с пригорка прыгну!" - думает Щенок.

А Удод припал к земле, крылья распластал, хвост раскрыл, клюв вверх поднял. Смотрит Щенок: нет птицы, а лежит на земле пестрый лоскут и торчит из него кривая игла. Удивился щенок: "Куда же Удод девался? Неужели я эту пеструю тряпку за него принял? Пойду поскорей маленькую птичку поймаю". Подбежал к дереву и видит: сидит на ветке маленькая птица Вертишейка.

Кинулся к ней, а Вертишейка юрк в дупло. "Ага! - думает Щенок. - Попалась!" Поднялся на задние лапы, заглянул в дупло, а в черном дупле черная змея извивается и страшно шипит. Отшатнулся Щенок, шерсть дыбом поднял - и наутек. А Вертишейка шипит ему вслед из дупла, головой крутит, по спине у нее змейкой извивается полоска черных перьев.

"Уф! напугала как! Еле ноги унес. Больше не стану на птиц охотиться. Пойду лучше Ящерку поймаю".

Ящерка сидела на камне, глаза закрыла, грелась на солнышке. Тихнько к ней подкрался Щенок, - прыг! - и ухватил за хвост. А Ящерка извернулась, хвост в зубах у него оставила, сама - под камень! Хвост в зубах у Щенка извивается. Фыркунул Щенок, бросил хвост - и за ней. Да куда там! Ящерка давно под камнем сидит, новый хвост себе отращивает.

"У, - думает Щенок, - уж если Ящерка и та от меня вывернулась, так я хоть насекомых наловою". Посмотрел кругом, а по земле жуки бегают, в траве кузнечики прыгают, по веткам гусеницы ползают, по воздуху бабочки летают.

Бросился Щенок ловить их, и вдруг - стало кругом, как на загадочной картинке, все тут, а никого не видно - спрятались все. Зеленые кузнечики в зеленой траве притаились. Гусеницы на веточках вытянулись и замерли, - их от сучков не отличишь. Бабочки сели на деревья, крылья сложили, - не разберешь, где кора, где листья, где бабочки. Один крошечный Жук-Бомбардир идет себе по земле, никуда не прячется. Догнал его Щенок, хотел схватить, а Жук-Бомбардир остановился, да как пальнет в него летучей едкой струйкой - прямо в нос попал!

Взвизгнул Щенок, хвост поджал, повернулся - да через луг, да в подворотню. Забился в конкуру и нос высунуть боится. А звери, птицы и насекомые - все опять за свои дела принялись.

Автор - В.В.Бианки

Лесные домишки

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]ысоко над рекой, над крутым обрывом, носились молодые ласточки-береговушки. Гонялись друг за другом с визгом и писком: играли в пятнашки.

Была в их стае одна маленькая Береговушка, такая проворная: никак ее догнать нельзя было - от всех увертывается. Погонится за ней пятнашка, а она - туда, сюда, вниз, вверх, в сторону бросится да как пустится лететь - только крылышки мелькают.

Вдруг - откуда ни возьмись - Чеглок-Сокол мчится. Острые изогнутые крылья так и свистят. Ласточки переполошились: все - врассыпную, кто куда, - мигом разлетелась вся стая. А проворная Береговушка от него без оглядки за реку, да над лесом, да через озеро! Очень уж страшная пятнашка Чеглок-Сокол.

Летела, летела Береговушка - из сил выбилась. Обернулась назад - никого сзади нет. Кругом оглянулась, - а место совсем незнакомое. Посмотрела вниз - внизу река течет. Только не своя - чужая какая-то. Испугалась Береговушка. Дорогу домой она не помнила: где ж ей было запомнить, когда она неслась без памяти от страха? А уж вечер был - ночь скоро. Как тут быть?

Жутко стало маленькой Береговушке. Полетела она вниз, села на берегу и горько заплакала. Вдруг видит: бежит мимо нее по песку желтая птичка с черным галстуком на шее. Береговушка обрадовалась, спрашивает у желтой птички:

- Скажите, пожалуйста, как мне домой попасть?

- А ты чья? - спрашивает желтая птичка.

- Не знаю,- отвечает Береговушка.

- Трудно же будет тебе свой дом разыскать! - говорит желтая птичка. - Скоро солнце закатится, темно станет. Оставайся-ка лучше у меня ночевать. Меня зовут Зуек. А дом у меня вот тут - рядом.

Зуек пробежал несколько шагов и показал клювом на песок. Потом закланялся, закачался на тоненьких ножках и говорит:

- Вот он, мой дом. Заходи!

Взглянула Береговушка - кругом песок да галька, а дома никакого нет.

- Неужели не видишь? - удивился Зуек. - Вот сюда гляди, где между камешками яйца лежат.

Насилу-насилу разглядела Береговушка: четыре яйца в бурых крапинках лежат рядышком прямо на песке среди гальки.

- Ну, что же ты? - спрашивает Зуек.- Разве тебе не нравится мой дом?

Береговушка не знает, что и сказать: скажешь, что дома у него нет, еще хозяин обидится. Вот она ему и говорит:

- Не привыкла я на чистом воздухе спать, на голом песке, без подстилочки.

- Жаль, что не привыкла! - говорит Зуек. - Тогда лети-ка вон в тот еловый лесок. Спроси там голубя, по имени Витютень. Дом у него с полом. У него и ночуй.

- Вот спасибо! - обрадовалась Береговушка. И полетела в еловый лесок.

Там она скоро отыскала лесного голубя Витютня и попросилась к нему ночевать.

- Ночуй, если тебе моя хата нравится, - говорит Витютень.

А какая у Витютня хата? Один пол, да и тот, как решето,- весь в дырьях. Просто прутики на ветви накиданы как попало. На прутиках белые голубиные яйца лежат. Снизу их видно: просвечивают сквозь дырявый пол. Удивилась Береговушка.

- У вашего дома, - говорит она Витютню, - один пол, даже стен нет. Как же в нем спать?

- Что же, - говорит Витютень, - если тебе нужен дом со стенами, лети, разыщи Иволгу. У нее тебе понравится.

И Витютень сказал Береговушке адрес Иволги: в роще, на самой красивой березе. Полетела Береговушка в рощу. А в роще березы одна другой красивее. Искала, искала Иволгин дом и вот, наконец, увидела: висит на березовой ветке крошечный легкий домик. Такой уютный домик, и похож на розу, сделанную из тонких листков серой бумаги.

"Какой же у Иволги домик маленький! - подумала Береговушка. - Даже мне в нем не поместиться".

Только она хотела постучаться, - вдруг из серого домика вылетели осы. Закружились, зажужжали - сейчас ужалят! Испугалась Береговушка и скорей улетела прочь. Мчится среди зеленой листвы. Вот что-то золотое и черное блеснуло у нее перед глазами. Подлетела ближе, видит: на ветке сидит золотая птица с черными крыльями.

- Куда ты спешишь, маленькая? - кричит золотая птица Береговушке.

- Иволгин дом ищу, - отвечает Береговушка.

- Иволга - это я, - говорит золотая птица. - А дом мой вот здесь, на этой красивой березе.

Береговушка остановилась и посмотрела, куда Иволга ей показывает.

Сперва она ничего различить не могла: все только зеленые листья да белые березовые ветви. А когда всмотрелась, - так и ахнула. Высоко над землей к ветке подвешена легкая плетеная корзиночка. И видит Береговушка, что это и в самом деле домик. Затейливо так свит из пеньки и стебельков, волосков и шерстинок и тонкой березовой кожурки.

- Ух! - говорит Береговушка Иволге. - Ни за что не останусь в этой зыбкой постройке! Она качается, и у меня все перед глазами вертится, кружится... Того и гляди, ее ветром на землю сдует. Да и крыши у вас нет.

- Ступай к Пеночке! - обиженно говорит ей золотая Иволга. - Если ты боишься на чистом воздухе спать, так тебе, верно, понравится у нее в шалаше под крышей.

Полетела Береговушка к Пеночке.

Желтая маленькая Пеночка жила в траве как раз под той самой березой, где висела Иволгина воздушная колыбелька. Береговушке очень понравился ее шалашик из сухой травы и мха. "Вот славно-то! - радовалась она. - Тут и пол, и стены, и крыша, и постелька из мягких перышек! Совсем как у нас дома!"

Ласковая Пеночка стала ее укладывать спать. Вдруг земля под ними задрожала, загудела. Береговушка встрепенулась, прислушивается, а Пеночка ей говорит:

- Это кони в рощу скачут.

- А выдержит ваша крыша, - спрашивает Береговушка, - если конь на нее копытом ступит?

Пеночка только головой покачала печально и ничего ей на это не ответила.

- Ох, как страшно тут! - сказала Береговушка и вмиг выпорхнула из шалаша. - Тут я всю ночь глаз не сомкну: все буду думать, что меня раздавят. У нас дома спокойно: там никто на тебя не наступит и на землю не сбросит.

- Так, верно, у тебя такой дом, как у Чемги, - догадалась Пеночка. - У нее дом не на дереве - ветер его не сдует, да и не на земле - никто не раздавит. Хочешь, провожу тебя туда?

- Хочу! - говорит Береговушка.

Полетели они к Чемге. Прилетели на озеро и видят: посреди воды на тростниковом островке сидит большеголовая птица. На голове у птицы перья торчком стоят, словно рожки. Тут Пеночка с Береговушкой простилась и наказала ей к этой рогатой птице ночевать попроситься.

Полетела Береговушка и села на островок. Сидит и удивляется: островок-то, оказывается, плавучий. Плывет по озеру куча сухого тростника. Посреди кучи - ямка, а дно ямки мягкой болотной травой устлано. На траве лежат Чемгины яйца, прикрытые легкими сухими тростиночками. А сама Чемга рогатая сидит на островке с краешка, разъезжает на своем суденышке по всему озеру.

Береговушка рассказала Чемге, как она искала и не могла найти себе ночлега, и попросилась ночевать.

- А ты не боишься спать на волнах? - спрашивает ее Чемга.

- А разве ваш дом не пристанет на ночь к берегу?

- Мой дом - не пароход, - говорит Чемга. - Куда ветер гонит его, туда он и плывет. Так и будем всю ночь на волнах качаться.

- Боюсь... - прошептала Береговушка. - Домой хочу, к маме...

Чемга рассердилась.

- Вот, - говорит, - какая привередливая! Никак на тебя не угодишь! Лети-ка, поищи сама себе дом, какой нравится.

Прогнала Чемга Береговушку, та и полетела. Летит и плачет без слез: слезами птицы не умеют плакать. А уж ночь наступает: солнце зашло, темнеет. Залетела Береговушка в густой лес, смотрит: на высокой ели, на толстом суку выстроен дом. Весь из сучьев, из палок, круглый, а изнутри мох торчит теплый, мягкий.

"Вот хороший дом, - думает она, - прочный и с крышей".

Подлетела маленькая Береговушка к большому дому, постучала клювиком в стенку и просит жалобным голоском:

- Впустите, пожалуйста, хозяюшка, переночевать!

А из дома вдруг как высунется рыжая звериная морда с оттопыренными усами, с желтыми зубами. Да как зарычит страшилище:

- С каких это пор птахи по ночам стучат, ночевать просятся к белкам в дом?

Обмерла Береговушка, - сердце камнем упало. Отшатнулась, взвилась над лесом да стремглав, без оглядки, наутек! Летела, летела - из сил выбилась. Обернулась назад - никого сзади нет. Кругом оглянулась,- а место знакомое. Посмотрела вниз - внизу река течет. Своя река, родная! Стрелой бросилась вниз к речке, а оттуда - вверх, под самый обрыв крутого берега.

И пропала.

А в обрыве - дырки, дырки, дырки. Это все ласточкины норки. В одну из них и юркнула Береговушка. Юркнула и побежала по длинному-длинному, узкому-узкому коридору. Добежала до его конца и впорхнула в просторную круглую комнату.

Тут уже давно ждала ее мама.

Сладко спалось в ту ночь усталой маленькой Береговушке у себя на мягкой теплой постельке из травинок, конского волоса и перьев...

Покойной ночи!

Автор - В.В.Бианки

Кукушонок
[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]
укушка сидела на березе среди рощи. Вокруг нее то и дело мелькали крылья. Птицы хлопотливо сновали между деревьями, высматривали уютные уголки, таскали перышки, мох, траву. Скоро должны были появиться на свет маленькие птенчики. Птицы заботились о них. Они спешили, вили, строили, лепили.

А у Кукушки была своя забота. Она ведь не умеет ни гнезд вить, ни птенцов воспитывать. Она сидела и думала:

"Вот посижу здесь и погляжу на птиц. Кто лучше всех себе гнездо выстроит, той и подкину свое яйцо".

И Кукушка следила за птицами, спрятавшись в густой листве. Птицы не замечали ее. Трясогузка, Конек и Пеночка выстроили себе гнезда на земле. Они так хорошо спрятали их в траве, что даже в двух шагах нельзя было заметить гнезда.

Кукушка подумала:

"Эти гнезда ловко спрятаны! Да вдруг придет Корова, нечаянно наступит на гнездо и раздавит моего птенца. Не подкину своего яйца ни Трясогузке, ни Коньку, ни Пеночке".

И стала высматривать новые гнезда.

Соловей и Славка свили гнезда в кустах. Кукушке понравились их гнезда. Да тут прилетела вороватая Сойка с голубыми перьями на крыльях. Все птицы кинулись к ней и старались прогнать ее от своих гнезд.

Кукушка подумала:

"Сойка всякое гнездо разыщет, даже гнезда Соловья и Славки. И утащит моего птенчика. Куда же мне подбросить свое яйцо?"

Тут на глаза Кукушке попалась маленькая Мухоловка-Пеструшка. Она вылетела из дупла старой липы и полетела помогать птицам прогонять Сойку.

"Вот отличное гнездо для моего птенца! - подумала Кукушка. - В дупле его Корова не раздавит и Сойка не достанет. Подкину свое яйцо Пеструшке!"

Пока Пеструшка гонялась за Сойкой, Кукушка слетела с березы и снесла яйцо прямо на землю. Потом схватила его в клюв, подлетела к липе, просунула голову в дупло и осторожно опустила яйцо в Пеструшкино гнездо. Кукушка была очень рада, что пристроила наконец своего птенца в надежное место.

"Вот какая я ловкая! - думала она, улетая. - Не всякая Кукушка догадается подкинуть свое яйцо Пеструшке в дупло".

Птицы прогнали Сойку из рощи, и Пеструшка вернулась в свое дупло. Она и не заметила, что в гнезде прибавилось одно лишнее яйцо. Новое яйцо было почти такое же маленькое, как любое из ее четырех яиц. Ей надо бы пересчитать их, но маленькая Пеструшка не умела считать даже до трех. Она спокойно уселась высиживать птенцов.

Высиживать пришлось долго, целые две недели. Но Пеструшка не скучала. Она любила сидеть в своем дупле. Дупло было не широкое, не глубокое, но очень уютное. Пеструшке больше всего нравилось, что вход в него был совсем узенький. Она сама с трудом в него пролезала. Зато она была спокойна, что никто не заберется в ее гнездо, когда она будет улетать за кормом для своих птенцов. Когда Пеструшке хотелось есть, она звала своего мужа - пестрого Мухолова. Мухолов прилетал и садился на ее место.

Он терпеливо дожидался, пока Пеструшка досыта наестся бабочек, комаров и мух. А когда она возвращалась, он взлетал на ветку, как раз против дупла, и весело распевал:

- Тц! Крути, крути! Крути, крути! - При этом он быстро крутил своим прямым черным хвостом и потряхивал пестрыми крылышками.

Коротенькая была у него песня, но Пеструшка слушала ее всегда с удовольствием.

Наконец Пеструшка почувствовала, будто кто-то шевелится под ней! Это был первый птенчик, - голый, слепой. Он барахтался среди скорлупок яйца. Пеструшка сейчас же унесла скорлупки из гнезда.

Скоро появились на свет еще три птенчика. Теперь Пеструшке и Мухолову прибавилось хлопот. Надо было кормить четырех птенчиков и высиживать пятое яйцо.

Так прошло несколько дней. Четыре птенчика подросли и покрылись пушком.

Тут только вышел из яйца пятый птенец. У него была очень толстая голова, большущий рот, покрытые кожицей глаза навыкате. И весь он был какой-то жилистый, нескладный.

Мухолов сказал:

- Не нравится мне что-то этот уродец. Давай выкинем его из гнезда!

- Что ты! Что ты! - испугалась Пеструшка. - Не виноват же он, что таким родился.

С этой минуты у Мухолова и Пеструшки не стало отдыха. До ночи таскали птенцам корм и убирали за ними в гнезде. Всех больше ел пятый птенец.

А на третий день случилось несчастье.

Мухолов и Пеструшка улетели за кормом. А когда прилетели, увидели двух своих пушистых птенчиков на земле под липой. Они ударились головой о корень и разбились насмерть.

Но как они могли выпасть из дупла?

Пеструшке и Мухолову некогда было горевать и раздумывать. Оставшиеся птенцы громко кричали от голода. Всех громче кричал уродец. Пеструшка и Мухолов по очереди сунули ему в рот принесенный корм. И опять улетели. Сейчас же уродец задом подкопался под одного из оставшихся в дупле братишек. Братишка побарахтался и угнездился в ямке на спине уродца.

Тогда уродец ткнулся головой в дно дупла. Как руками, уперся голыми тонкими крылышками в стенки и стал задом-задом выпячиваться из дупла. Вот пушистый птенчик, сидя в ямке на спине уродца, показался в отверстии дупла. Пеструшка в это время подлетела к липе с бабочкой в клюве. И она увидела: вдруг снизу что-то подбросило ее пушистого птенчика. Птенчик вылетел из гнезда, беспомощно перевернулся в воздухе и упал на землю.

В ужасе Пеструшка выпустила бабочку, вскрикнула и кинулась к птенчику. Он был уже мертв.

Пеструшка и тут не поняла, что выбрасывает ее пушистых птенцов из дупла птенец-уродец. И кто бы мог подумать, что он такой злодей? Ведь ему было только три дня от роду. Он был еще совсем голенький и слепой.

Когда Пеструшка улетела, он так же подсадил себе на спину четвертого - последнего - братишку. И так же, упершись головой и крылышками, неожиданным и сильным толчком вытолкнул его из дупла.

Теперь он остался в гнезде один. Мухолов и Пеструшка погоревали-погоревали о пушистых своих птенцах, но делать нечего - стали одного уродца кормить. А он рос не по дням, а по часам. Глаза у него открылись.

- Погляди, какой он стал толстый, - говорил Мухолов Пеструшке, когда они встречались у дупла, каждый с мушкой в клюве. - И такой обжора: прямо ненасытный чертенок!

Но Пеструшка не боялась уже за сына. Она знала, что добрый Мухолов ворчит нарочно. А ненасытный птенец все рос и рос. И прожорливость его росла вместе с ним. Сколько ни приноси еды, ему все было мало. Он уже так вырос, что заполнил собой все дупло. Он покрылся пятнистыми рыжими перьями, но все еще пищал, как маленький, и просил есть.

- Что нам делать? - тревожно спрашивал Мухолов у Пеструшки. - Он перерос уже нас с тобой. И он совсем не похож на молодую Мухоловку.

- Я и сама вижу, - грустно отвечала Пеструшка, - что он не родной наш сын. Это Кукушонок. Но теперь уж ничего не поделаешь: нельзя же оставить его умирать с голоду. Он наш приемыш. Мы должны его выкормить.

И они его кормили с утра до ночи.

Лето кончилось. Все чаще дул сильный осенний ветер, старая липа дрожала и скрипела под его порывами. Птицы в роще собрались на юг. Трясогузка, Конек, Пеночка, Соловей и Славка отправлялись в путь со своими птенцами. Они звали с собой Мухолова и Пеструшку. А те только молча качали головой и показывали на старую липу.

Из дупла ее раздавался голодный писк и высовывался широко разинутый клюв Кукушонка. Пеструшка каждый день упрашивала его вылезти из гнезда:

- Смотри, - говорила она ему, - уже холода настают. И тебе, и нам пора улететь отсюда. Да и опасно оставаться в гнезде: ветер с каждым днем сильней, того и гляди, сломается старая липа!

Но Кукушонок только крутил головой и по-прежнему оставался в дупле.

Пришла холодная осень, стали исчезать мухи и бабочки. Наконец Мухолов сказал Пеструшке:

- Больше нельзя нам оставаться здесь. Летим, летим, пока сами не умерли с голоду. Все равно уж нам нечем кормить Кукушонка. Без нас он скоро проголодается и вылезет из дупла.

Пришлось Пеструшке послушаться мужа. В последний раз они накормили своего приемыша. Потом вылетели из рощи и понеслись на юг.

Кукушонок остался один. Скоро ему захотелось есть, и он стал кричать. Никто не подлетал к нему. Напрасно он старался подальше высунуть голову из дупла, крутил ею во все стороны и кричал все громче и громче. Пеструшка и Мухолов были уже далеко и не могли его слышать. К вечеру он охрип от крика, но все еще сидел в гнезде.

А ночью поднялась буря. Дождь хлестал в дупло. Кукушонок втянул голову в плечи и сидел, прижавшись к стенке. Он весь дрожал от холода и страха. Ветер был такой сильный, что старая липа качалась, как травинка, и громко скрипела. Казалось, вот-вот она треснет от корня до самой макушки.

К утру буря утихла. Кукушонок все еще сидел, прижавшись к стенке. Он еще не мог опомниться от страха. Когда солнце взошло высоко, его лучи проскользнули в дупло и согрели мокрого Кукушонка. За ночь к нему вернулся голос. Но он уже так ослаб от голода, что не мог подняться на ноги и высунуть голову из дупла.

Днем в рощу пришли Мальчик и Девочка.

Ветер поднимал с земли желтые листья и крутил в воздухе. Дети бегали и ловили их. Потом они принялись играть в прятки. Мальчик спрятался за ствол старой липы.

Вдруг ему почудился птичий крик из глубины дерева. Мальчик поднял голову, увидел дупло и вскарабкался на дерево.

- Сюда! - крикнул он сестре. - Тут в дупле кукушка сидит.

Девочка прибежала и попросила брата достать ей птицу.

- Я не могу просунуть руку в дупло! - сказал Мальчик. - Дырка слишком узенькая.

- Тогда я вспугну кукушку, - сказала Девочка, - а ты лови ее, когда она полезет из дупла.

Девочка принялась колотить палкой по стволу. В дупле поднялся оглушительный грохот. Кукушонок собрал последние силы, ногами и крыльями уперся в стенки и стал вырываться из дупла. Но как ни старался, не мог протиснуться наружу.

- Смотри! - закричала Девочка. - Кукушка не может вылезти, она слишком толстая.

- Погоди, - сказал Мальчик, - сейчас я ее вытащу.

Он достал из кармана перочинный ножик и расширил им вход в дупло. Пришлось вырезать широкую дыру в дереве, прежде чем удалось вытащить из него Кукушонка. Он давно уже вырос с большую кукушку и был в три раза толще своей приемной матери - Пеструшки. Но от долгого сидения в дупле он был очень неповоротлив и не умел летать.

- Мы возьмем его с собой, - решили дети, - и будем кормить.

Мимо пустой липы пролетали на юг птицы. Среди них и Кукушка. Она увидела дупло, куда весной опустила свое яйцо, и опять подумала:

"Какая я ловкая! Как хорошо я устроила своего птенца! Где-то он теперь? Верно, встречу его на юге".

И она скорей полетела дальше.

Автор - В.В.Бианки

Серая шейка

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]ачали готовиться в далекий путь и все имели такой серьезный, озабоченный вид. Да, нелегко перелететь пространство в несколько тысяч верст... Сколько бедных птиц дорогой выбьется из сил, сколько погибнет от разных случайностей, - вообще, было о чем серьезно подумать.

Серьезная, большая птица - лебеди, гуси и утки собирались в дорогу с важным видом, сознавая всю трудность предстоящего подвига; а более всех шумели, суетились и хлопотали маленькие птички - кулички-песочники, кулички-плавунчики, чернозобики, черныши, зуйки. Они давно уж собирались стайками и переносились с одного берега на другой, по отмелям и болотам с такой быстротой, точно кто бросил горсть гороху. У маленьких птичек была такая большая работа...

Лес стоял темный и молчаливый, потому что главные певцы улетели, не дожидаясь холода.

- И куда эта мелочь торопится! - ворчал старый Селезень, не любивший себя беспокоить. - В свое время все улетим... Не понимаю, о чем тут беспокоиться.

- Ты всегда был лентяем, поэтому тебе и неприятно смотреть на чужие хлопоты, - объяснила его жена, старая Утка.

- Я был лентяем? Ты просто несправедлива ко мне, и больше ничего. Может быть, я побольше всех забочусь, а только не показываю вида. Толку от этого немного, если буду бегать с утра до ночи по берегу, кричать, мешать другим, надоедать всем.

Утка вообще была не совсем довольна своим супругом, а теперь окончательно рассердилась:

- Ты посмотри на других-то, лентяй! Вон наши соседи, гуси или лебеди, - любо на них посмотреть. Живут душа в душу... Небось лебедь или гусь не бросит своего гнезда и всегда - впереди выводка. Да, да... А тебе до детей и дела нет. Только и думаешь о себе, чтобы набить зоб. Лентяй, одним словом... Смотреть-то на тебя даже противно!

- Не ворчи, старуха!.. Ведь я ничего не говорю, что у тебя такой неприятный характер. У всякого есть свои недостатки... Я не виноват, что гусь - глупая птица и поэтому нянчится со своим выводком. Вообще мое правило - не вмешиваться в чужие дела. Зачем? Пусть всякий живет по-своему.

Селезень любил серьезные рассуждения, причем оказывалось как-то так, что именно он, Селезень, всегда прав, всегда умен и всегда лучше всех. Утка давно к этому привыкла, а сейчас волновалась по совершенно особенному случаю.

- Какой ты отец? - накинулась она на мужа. - Отцы заботятся о детях, а тебе - хоть трава не расти!..

- Ты это о Серой Шейке говоришь? Что же я могу поделать, если она не может летать? Я не виноват...

Серой Шейкой они называли свою калеку-дочь, у которой было переломлено крыло еще весной, когда подкралась к выводку Лиса и схватила утенка. Старая Утка смело бросилась на врага и отбила утенка; но одно крылышко оказалось сломанным.

- Даже и подумать страшно, как мы покинем здесь Серую. Шейку одну, - повторяла утка со слезами. - Все улетят, а она останется одна-одинешенька. Да, совсем одна... Мы улетим на юг, в тепло, а она, бедняжка, здесь будет мерзнуть... Ведь она наша дочь, и как я ее люблю, мою Серую Шейку! Знаешь, старик, останусь-ка я с ней зимовать здесь вместе...

- А другие дети?

- Те здоровы, обойдутся и без меня.

Селезень всегда старался замять разговор, когда речь заходила о Серой Шейке. Конечно, он тоже любил ее, но зачем же напрасно тревожить себя? Ну, останется, ну, замерзнет, - жаль, конечно, а все-таки ничего не поделаешь. Наконец, нужно подумать и о других детях. Жена вечно волнуется, а нужно смотреть на вещи просто. Селезень про себя жалел жену, но не понимал в полной мере ее материнского горя. Уж лучше было бы, если бы тогда Лиса совсем съела Серую Шейку, - ведь все равно она должна погибнуть зимою.

II

Старая Утка, ввиду близившейся разлуки, относилась к дочери-калеке с удвоенной нежностью. Бедная Серая Шейка еще не знала, что такое разлука и одиночество, и смотрела на сборы других в дорогу с любопытством новичка. Правда, ей иногда делалось завидно, что ее братья и сестры так весело собираются к отлету, что они будут опять где-то там, далеко-далеко, где не бывает зимы.

- Ведь вы весной вернетесь? - спрашивала Серая Шейка У матери.

- Да, да, вернемся, моя дорогая... И опять будем жить все вместе.

Для утешения начинавшей задумываться Серой Шейки мать рассказала ей несколько таких же случаев, когда утки оставались на зиму. Она была лично знакома с двумя такими парами.

- Как-нибудь, милая, перебьешься, - успокаивала старая Утка. - Сначала поскучаешь, а потом привыкнешь. Если бы можно было тебя перенести на теплый ключ, что и зимой не замерзает, - совсем было бы хорошо. Это недалеко отсюда... Впрочем, что же и говорить-то попусту, все равно нам не перенести тебя туда!

- Я буду все время думать о вас... - повторяла бедная Серая Шейка. - Все буду думать: где вы, что вы делаете, весело ли вам... Все равно и будет, точно и я с вами вместе. Старой Утке нужно было собрать все силы, чтобы не выдать своего отчаяния. Она старалась казаться веселой и плакала потихоньку ото всех. Ах, как ей было жаль милой, бедненькой Серой Шейки!.. Других детей она теперь почти не замечала и не обращала на них внимания, и ей казалось, что она даже совсем их не любит.

А как быстро летело время! Был уже целый ряд холодных утренников, от инея пожелтели березки и покраснели осины. Вода в реке потемнела, и самая река казалась больше, потому что берега оголились, - береговая поросль быстро теряла листву. Холодный осенний ветер обрывал засыхавшие листья и уносил их. Небо часто покрывалось тяжелыми облаками, ронявшими мелкий осенний дождь. Вообще хорошего было мало, и который день уже неслись мимо стаи перелетной птицы...

Первыми тронулись болотные птицы, потому что болота уже начинали промерзать. Дольше всех оставались водоплавающие. Серую Шейку больше всего огорчал перелет журавлей, потому что они так жалобно курлыкали, точно звали ее с собой. У нее в первый раз сжалось сердце от какого-то тайного предчувствия, и она долго провожала глазами уносившуюся в небе журавлиную стаю.

"Как им, должно быть, хорошо!" - думала Серая Шейка.

Лебеди, гуси и утки тоже начинали готовиться к отлету. Отдельные гнезда соединялись в большие стаи. Старые и бывалые птицы учили молодых. Каждое утро эта молодежь с веселым криком делала большие прогулки, чтобы укрепить крылья для далекого перелета. Умные вожаки сначала обучали отдельные партии, а потом - всех вместе. Сколько было крика, молодого веселья и радости...

Одна Серая Шейка не могла принимать участия в этих прогулках и любовалась ими только издали. Что делать, приходилось мириться со своей судьбой. Зато как она плавала, как ныряла! Вода для нее составляла все.

- Нужно отправляться... пора! - говорили старики вожаки. - Что нам здесь ждать?

А время летело, быстро летело... Наступил и роковой день. Вся стая сбилась в одну живую кучу на реке. Это было ранним осенним утром, когда вода еще была покрыта густым туманом. Утиный косяк сбился из трехсот штук. Слышно было только кряканье главных вожаков.

Старая Утка не спала всю ночь - это была последняя ночь, которую она проводила вместе с Серой Шейкой.

- Ты держись вон около того берега, где в реку сбегает ключик, - советовала она. - Там вода не замерзнет целую зиму...

Серая Шейка держалась в стороне от косяка, как чужая... Да все были так заняты общим отлетом, что на нее никто не обращал внимания. У старой Утки все сердце изболелось за бедную Серую Шейку. Несколько раз она решала про себя, что останется; но как останешься, когда есть другие дети и нужно лететь вместе с косяком?..

- Ну, трогай! - громко скомандовал главный вожак, и стая поднялась разом вверх.

Серая Шейка осталась на реке одна и долго провожала глазами улетевший косяк. Сначала все летели одной живой кучей, а потом вытянулись в правильный треугольник и скрылись.

"Неужели я совсем одна? - думала Серая Шейка, заливаясь слезами. - Уж лучше было бы, если бы тогда Лиса меня съела..."

III

Река, на которой осталась Серая Шейка, весело катилась в горах, покрытых густым лесом. Место было глухое - и никакого жилья кругом. По утрам вода у берегов начинала замерзать, а днем тонкий, как стекло, лед таял.

"Неужели вся река замерзнет?" - думала Серая Шейка с ужасом.

Скучно ей было одной, и она все думала про своих улетевших братьев и сестер. Где-то они сейчас? Благополучно ли долетели? Вспоминают ли про нее? Времени было достаточно, чтобы подумать обо всем. Узнала она и одиночество. Река была пуста, и жизнь сохранялась только в лесу, где посвистывали рябчики, прыгали белки и зайцы.

Раз со скуки Серая Шейка забралась в лес и страшно перепугалась, когда из-под куста кубарем выкатил Заяц.

- Ах, как ты меня напугала, глупая! - проговорил Заяц, немного успокоившись. - Душа в пятки ушла... И зачем ты толчешься здесь? Ведь все утки давно улетели...

- Я не могу летать: Лиса мне крылышко перекусила, когда я была еще совсем маленькой...

- Уж эта мне Лиса!.. Нет хуже зверя. Она и до меня давно добирается... Ты берегись ее, особенно когда река покроется льдом. Как раз сцапает...

Они познакомились. Заяц был такой же беззащитный, как и Серая Шейка, и спасал свою жизнь постоянным бегством.

- Если бы мне крылья, как птице, так я бы, кажется, никого на свете не боялся!.. У тебя вот хоть и крыльев нет, так зато ты плавать умеешь, а не то возьмешь и нырнешь в воду, - говорил он. - А я постоянно дрожу со страху... У меня - кругом враги. Летом еще можно спрятаться куда-нибудь, а зимой все видно.

Скоро выпал и первый снег, а река все еще не поддавалась холоду. Все, что замерзало по ночам, вода разбивала. Борьба шла не на живот, а на смерть. Всего опаснее были ясные, звездные ночи, когда все затихало и на реке не было волн. Река точно засыпала, и холод старался сковать ее льдом сонную.

Так и случилось. Была тихая-тихая, звездная ночь. Тихо стоял темный лес на берегу, точно стража из великанов. Горы казались выше, как это бывает ночью. Высокий месяц обливал все своим трепетным, искрившимся светом. Бурлившая днем, горная река присмирела, и к ней тихо-тихо подкрался холод, крепко-крепко обнял гордую, непокорную красавицу и точно прикрыл ее зеркальным стеклом.

Серая Шейка была в отчаянии, потому что не замерзла только самая середина реки, где образовалась широкая полынья. Свободного места, где можно было плавать, оставалось не больше пятнадцати сажен.

Огорчение Серой Шейки дошло до последней степени, когда на берегу показалась Лиса - это была та самая Лиса, которая переломила ей крыло.

- А, старая знакомая, здравствуй! - ласково проговорила Лиса, останавливаясь на берегу. - Давненько не видались... Поздравляю с зимой.

- Уходи, пожалуйста, я совсем не хочу с тобой разговаривать, - ответила Серая Шейка.

- Это за мою-то ласку! Хороша же ты, нечего сказать!.. А впрочем, про меня много лишнего говорят. Сами наделают что-нибудь, а потом на меня и свалят... Пока - до свиданья!

Когда Лиса убралась, приковылял Заяц и сказал:

- Берегись, Серая Шейка: она опять придет.

И Серая Шейка тоже начала бояться, как боялся Заяц. Бедная даже не могла любоваться творившимися кругом нее чудесами. Наступила уже настоящая зима. Земля была покрыта белоснежным ковром. Не оставалось ни одного темного пятнышка. Даже голые березы, ольхи, ивы и рябины убрались инеем, точно серебристым пухом. А ели сделались еще важнее. Они стояли засыпанные снегом, как будто надели дорогую теплую шубу.

Да, чудно хорошо было кругом! А бедная Серая Шейка знала только одно, что эта красота - не для нее, и трепетала при одной мысли, что ее полынья вот-вот замерзнет и ей некуда будет деться. Лиса действительно пришла через несколько дней, села на берегу и опять заговорила:

- Соскучилась я по тебе, уточка... Выходи сюда, а не хочешь, так я и сама к тебе приду... Я не спесива...

И Лиса принялась ползти осторожно по льду к самой полынье. У Серой Шейки замерло сердце. Но Лиса не могла подобраться к самой воде, потому что там лед был еще очень тонок. Она положила голову на передние лапки, облизнулась и проговорила:

- Какая ты глупая, уточка... Вылезай на лед! А впрочем, до свиданья! Я тороплюсь по своим делам...

Лиса начала приходить каждый день - проведать, не застыла ли полынья. Наступившие морозы делали свое дело. От большой полыньи оставалось всего одно окно, в сажень величиной. Лед был крепкий, и Лиса садилась на самом краю. Бедная Серая Шейка со страху ныряла в воду, а Лиса сидела и зло посмеивалась над ней:

- Ничего, ныряй, а я тебя все равно съем... Выходи лучше сама.

Заяц видел с берега, что проделывала Лиса, и возмущался всем своим заячьим сердцем:

- Ах, какая бессовестная эта Лиса!.. Какая несчастная эта Серая Шейка! Съест ее Лиса...

IV

По всей вероятности, Лиса и съела бы Серую Шейку, когда полынья замерзла бы совсем, но случилось иначе. Заяц все видел своими собственными косыми глазами.

Дело было утром. Заяц выскочил из своего логовища покормиться и поиграть с другими зайцами. Мороз был здоровый, и зайцы грелись, доколачивая лапку о лапку. Хотя и холодно, а все-таки весело.

- Братцы, берегись! - крикнул кто-то.

Действительно, опасность была на носу. На опушке леса стоял сгорбленный старичок охотник, который подкрался на лыжах совершенно неслышно и высматривал, которого бы зайца застрелить.

"Эх, теплая старухе шуба будет!" - соображал он, выбирая самого крупного зайца.

Он даже прицелился из ружья, но зайцы его заметили и кинулись в лес как сумасшедшие.

- Ах, лукавцы! - рассердился старичок. - Вот ужо я вас... Того не понимают, глупые, что нельзя старухе без шубы. Не мерзнуть же ей... А вы Акинтича не обманете, сколько ни бегайте. Акинтич-то похитрее будет... А старуха Акинтичу вон как наказывала: "Ты смотри, старик, без шубы не приходи!" А вы - бегать...

Старичок пустился разыскивать зайцев по следам, но зайцы рассыпались по лесу, как горох. Старичок порядком измучился, обругал лукавых зайцев и присел на берегу реки отдохнуть.

- Эх, старуха, старуха, убежала наша шуба! - думал он вслух.- Ну, вот отдохну и пойду искать другую.

Сидит старичок, горюет, а тут, глядь, - Лиса по реке ползет, - так и ползет, точно кошка.

- Ге, ге, вот так штука! - обрадовался старичок. - К старухиной-то шубе воротник сам ползет... Видно, пить захотела, а то, может, и рыбки вздумала половить.

Лиса действительно подползла к самой полынье, в которой плавала Серая Шейка, и улеглась на льду. Стариковские глаза видели плохо и из-за Лисы не замечали утки.

"Надо так ее застрелить, чтобы воротника не испортить, - соображал старик, прицеливаясь в Лису. - А то вот как старуха будет браниться, если воротник-то в дырьях окажется... Тоже своя сноровка везде надобна, а без снасти и клопа не убьешь".

Старичок долго прицеливался, выбирая место в будущем воротнике. Наконец грянул выстрел. Сквозь дым от выстрела охотник видел, как что-то метнулось на льду,- и со всех ног кинулся к полынье. По дороге он два раза упал, а когда добежал до полыньи, только руками развел: воротника как не бывало, а в полынье плавала одна перепуганная Серая Шейка.

- Вот так штука! - ахнул старичок, разводя руками. - В первый раз вижу, как Лиса в утку обратилась... Ну и хитер зверь!

- Дедушка, Лиса убежала, - объяснила Серая Шейка.

- Убежала? Вот тебе, старуха, и воротник к шубе... Что же я теперь буду делать, а? Ну, и грех вышел... А ты, глупая, зачем тут плаваешь?

- А я, дедушка, не могла улететь вместе с другими. У меня одно крылышко попорчено...

- Ах, глупая, глупая!.. Да ведь ты замерзнешь тут или Лиса тебя съест... Да...

Старичок подумал-подумал, покачал головой и решил:

- А мы вот что с тобой сделаем: я тебя внучкам унесу. Вот-то обрадуются... А весной ты старухе яичек нанесешь да утяток выведешь. Так я говорю? Вот то-то, глупая...

Старичок добыл Серую Шейку из полыньи и положил за пазуху.

"А старухе я ничего не скажу, - соображал он, направляясь домой. - Пусть ее шуба с воротником вместе еще погуляет в лесу. Главное - внучки вот как обрадуются..."

Зайцы все это видели и весело смеялись. Ничего, старуха и без шубы на печке не замерзнет.

Автор - Дмитрий Мамин-Сибиряк

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]


Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.

На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От дід прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі.

От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:

— А хто, хто в моїй хатці?

А коза сидить на печі та й каже:

— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть.
От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А ведмідь:

— От я його вижену! Побіг до хатки:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
Ведмідь і злякався.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:

— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А вовк:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.

— Отже, вижену.

Побіг вовк до хатки та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
Вовк і злякався.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається :

— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А лисичка:

— От я його вижену!

— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!

— Отже, вижену.

Побігла лисичка до хати та:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
От лисичка теж злякалась.

— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А рак:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!

— Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

— Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:

— А я, рак-неборак,
Як ущипну,— буде знак!
Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.

ЦАП ТА БАРАН
Були собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана.
От, було, цап побіжить на город по капусту - і баран туди, цап у сад- і баран за ним.
- Ох, жінко,- каже чоловік,- проженімо ми цих барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержаться. А забирайтесь-но, цапе й баране, собі куди-небудь, щоб вас не було у мене в дворі.
Пішли вони. Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова.
- Бери, баране, голову, бо ти дужчий.
- Ох, бери, цапе, ти, бо ти сміливий.
Узяли голову і вкинули у торбу.
Ідуть та й ідуть, коли віддалік горить вогонь.
- Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли.
Приходять, аж то вовки кашу варять.
- А, здорові, молодці!
- Здорові! Здорові?.. Ще каша не кипить-м'ясо буде з вас.
Ох, як там цап налякався, а баран давно вже труситься. Цап і придумав:
- А подай лишень, баране, оту вовчу голову! Приніс баран.
- Та не цю, а подай більшу!-каже цап.
Баран знову тягне ту ж саму.
- Та давай ще більшу!
Мовчать вовки.
От один із них і починає:
- Гарно каша кипить, тільки нічим долить - піду я по воду. Як пішов вовк по воду, то й не вернувся: "Хай вам абищо!"
Набридло другому його дожидати:
- Е, вражий син, пішов та й сидить, нічим каші долить.
Побіг і той і не вернувся. А третій сидів-сидів:
- Ось піду лишень я їх прижену.
Як побіг, так і той радий, що втік.
Тоді цап до барана:
- Нумо скоріше хапатись, щоб нам кашу поїсти та звідси убратись.
Ох, як передумав один вовк:
- Ходімо, ми їх поїмо, вражих синів.
Прийшли, аж тих уже немає - побігли та й на дуба забрались.
Стали вовки гадати, як би їх наздогнати. Як стали йти і знайшли їх на дубі. Цап виліз аж на верх, а баран - нижче.
- От лягай,-кажуть вовки ковтунуватому вовкові,-ти старший, то й придумай, як нам їх добути.
Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так і дрижить весь. Як упаде, та просто на вовка!
Цап тут як закричить:
- А подай-но мені ворожбита!
Вовки як схопились, так аж пил по дорозі закурився.
А цап та баран безпечно пішли собі.

Йде коза із пасовиська

Марія Людкевич

Сонце вже сідає низько,
Йде коза із пасовиська,
А за нею – козеня.
Так ідуть вони щодня.

В козенятка будуть ріжки –
І воно пустує трішки:
Буцається із вербою
І брикає під горою.

Біля дому поважніє
І розважливо чемніє…
Уявля себе козою
Із рогами й бородою.

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]


Було у одного царя три сини — два розумних, а третій дурень. От прийшли вони до батька до свого та й просять, щоб він відпустив їх поїздити по світу, подивитися на інші царства. Батько вислухав їх і каже:

— Вибирайте собі коней з табунів яких завгодно і їдьте куди хочете.

От пригнали ті табуни; почали вони вибирати.

Обидва старші вибрали коней щонайкращих, а менший, дурень, узяв найпоганшого коня. Зібравшись, виїхали вони усі троє однією дорогою. їдуть та їдуть. Коли дивляться — стоять три стовпи і від кожного стовпа йде дорога: одна прямо, друга наліво, а третя направо. На тих стовпах було щось написано; вони і під'їхали прочитати. На однім стовпі значилось: «Хто поїде дорогою цією, той сам буде ситий, а кінь його голодний»; на другім: «Хто поїде цією дорогою, той сам буде голодний, а кінь ситий»; на третім: «Хто поїде цією дорогою, у того вовк коня з'їсть». Поїхали вони: старший по тій дорозі, що сам буде ситий, а кінь голодний; середульший по тій, що сам буде голодний, а кінь його ситий, а менший, дурень,— по тій, що вовк коня з'їсть.

Тільки що менший трохи проїхав, іде вовк назустріч йому і каже:

— Злазь з коня, я його з'їм!

Нічого робити — узяв дурень сідло на плечі та й пішов собі дорогою, а коня покинув. Коли це доганяє його знову той же самий вовк:

— Сідай,— каже,— на мене і кажи, куди тебе везти?

А дурень йому відповідає:

— Вези куди сам знаєш!

Привіз його вовк у великий ліс, а посеред того лісу стояла хата велика; біля тієї хати стоїть стовп, на стовпі висить клітка, а у тій клітці сидить птиця така, аж сяє. От дурень як уздрів її та й каже вовкові:

— Як би мені украсти цю птицю?

— Іди,— каже йому вовк,— та полізь по стовпу, та не берись за вірьовочку, а прямо бери клітку.

Пішов дурень, зліз на стовп та замість клітки і зачепив рукою вірьовку — коли це дзвоник: дзень-дзень-дзень! Вибігають сторожі, що стерегли птицю, та до нього:

— Чого тобі треба?

— Хотів,— каже він їм,— птицю вкрасти.

А сторожі й кажуть:

— Це не проста птиця, а жар-птиця. Коли хочеш, щоб ми тобі її дали, приведи нам коня до половини золотого, до половини срібного.

Пішов від них дурень, а вовк і питає його:

— Де ж птиця, що ти хотів украсти?

— Нема! — каже дурень.

Розказав йому все, як було, і що треба привести коня до половини золотого, до половини срібного.

— Сідай же,— каже вовк,— швидше та поїдемо.

Сів дурень на вовка — і поїхали. Їхали, їхали, от вовк і привіз його знов-таки у ліс, а в тім лісі стоять усе кам'яні конюшні, а в конюшнях іржуть коні. Вовк і каже дурневі:

— Іди ж в оцю конюшню та бери першого коня, та не за уздечку, а за гриву.

Пішов дурень у конюшню та й забув знову, що йому наказував вовк, бере коня за уздечку, а удила тільки брязь-брязь... Тут зараз і вискакують сторожі та до нього:

— Чого тобі треба?

— Хотів украсти коня.

— Е, привези нам панну, що живе за сім верст відсіль у дубовім гаю, тоді візьмеш коня.

З тим і пішов дурень від них. Прийшов до вовка, а він його і питає:

— Де ж кінь?

— Нема! — та й розказав йому, як було і чого вимагали від нього сторожі.

— Сідай же швидше та поїдемо,— каже вовк.

От поїхали. Вовк і привіз його знов у гай дубовий. Коли дивляться — аж по горі ходить панна з дівчиною, своєю слугою.

— Іди ж,— каже йому вовк,— до тієї панни та скажи їй, що тобі дуже хочеться пити: нехай вона пошле ту дівчину по воду, а ти бери її скоріш на оберемок та й неси до мене.

Пішов дурень до панни та й просить її:

— Пошліть, панно, по воду: дуже пити хочеться.

Вона, почувши це, стала просить його зайти у хату; він відмовляється, що йому не можна зайти.

— Візьміть та пошліть дівку по воду.

Та й послала, а дурень тоді як ухопить її на оберемок та мерщій до вовка, сів на нього і полетів, як птиця. Прибігли до того місця, де він крав коня до половини золотого, до половини срібного, вовк став та й каже йому:

— Я ж перекинусь панною, а ти мене відведи і віддай сторожам, та як візьмеш у них коня наполовину золотого, наполовину срібного, то сідай на нього та й їдь швидше по цій дорозі, що до жар-птиці; я дожену тебе.

Так і зробили. Вовк перекинувсь панною; дурень узяв його, підвів до сторожі та й проміняв на коня до половини золотого, до половини срібного.

Потім посадив на коня панну, ту, що вкрав собі, сів і сам та й поїхав тим шляхом, що йде до жар-птиці. А сторожі узяли ту панну, що він зоставив їм, принесли їй яблук, ягід і усього-усього та й давай годувати. От наївсь наш вовк гарно та й каже:

— Випустіть мене трохи погуляти.

Вони й випустили його, та тільки що випустили — він зараз і перекинувся вовком, вони не уздріли й як, та й побіг собі скільки видно, тільки курява знялась. Біг-біг він, а далі й наздоганяє дурня аж там уже, де була жар-птиця, та й знову каже йому:

— Я ж знову перекинусь конем, а ти відведи мене і віддай сторожам, та як візьмеш жар-птицю, то сідай на коня та й їдь аж до тієї дороги, де ти розпрощався з братами, там і підождеш мене. Та тільки не спи, а то брати уб'ють тебе.

Дурень так і зробив, як казав вовк: виміняв жар-птицю, сів на коня, взяв панну та мерщій і дременув. От приїздить на те місце, де три дороги сходяться в одну, та й сів відпочити, а коня пустив пастись. Жар-птиця сидить у клітці та й співає, а панна й просить його:

— Не засни ж, будь ласка, а то брати уб'ють тебе і мене.

Коли дивиться вона: їдуть два парубки, вона зараз до дурня — аж він уже спить. Давай вона його будити: будила-будила — ніяк не розбудить. От під'їхали туди ж і ті парубки.

— Дивись-но,— каже один,— це ж наш брат-дурень. Давай уб'ємо його, а коня, жар-птицю і красну дівицю візьмемо собі!

Так і зробили, як сказали: убили брата і покинули там, а коня, жар-птицю і красну дівицю узяли та й поїхали. Незабаром прибігає й вовк. Дивиться, аж дурня вже клює сорока, а гадюка ссе з нього кров. От він зараз гадюку убив, а до сороки й каже:

— Як ти мені не принесеш води цілющої й живущої, то й тебе уб'ю.

— В чому ж я тобі принесу? — питає сорока.

Він узяв зробив з листя дві коробочки, одну прив'язав сороці до однієї ноги, другу до другої, та й пустив її. На другий день прилітає вона до нього в полудень і приносить воду. Тоді він узяв, полив дурня цілющою водою, зцілив його, а далі — живущою — оживив.

— Та й довго ж як я спав,— каже дурень.

— Якби не я, заснув би ти навіки,— обізвавсь вовк.— Сідай швидше та поїдемо, а то старший брат обвінчається з панною.

Сів дурень на вовка і поїхали.

Приїжджає додому, коли дивиться — стоїть перед ґанком коляска, а в ній запряжений його кінь до половини золотий, до половини срібний. Як побачив його кінь, так і кинувсь до нього, поволік з собою і коляску ту, а як побачила його жар-птиця у вікно — так і пурхнула до нього: розбила й вікно, вилетіла та й сіла йому на плече. Коли це виходить і панна та з його братом, така заплакана,— їхати до вінця. Як угледіла ж вона дурня — зараз до нього так і кинулась.

— Ось хто мене вкрав,— каже,— за нього й вийду!

Дивиться на це диво батько і сам не знає, що воно робиться. Тут дурень і розказав йому все дочиста, як було діло. А батько йому й каже:

— Роби ж з братами що хочеш...

Тоді дурень поїхав до вінця, повінчався з панною, братів простив, а вовкові зжарив цілого барана. От вам казка, а мені бубликів в'язка.

[Ви повинні бути зареєстровані та підключені , щоб побачити посилання]

Аби гроші — гріха не буде

Жив собі піп. Та такий-то вже ласий на гроші був, що й не сказати. Ось одного разу в пана здохла собака. А той пан багатий був і любив собаку, як самого себе.
Подумав пан, поміркував і вирішив: «Похороню я свого любимого пса з попом та ще й коло церкви, на цвинтарі».
Узяв торбу грошей і — до попа. Так і так, мовляв, хочу, щоб ви собаку похоронили коло церкви з молитвами, як християнина.
Піп розгнівався, затупав ногами.
— Бог за це вас покарає!
Тоді пан усміхнувся лукаво і показав попові торбу грошей.
Піп аж слину пустив, угледівши стільки грошей.
— І не подобає коло церкви собаку хоронити, — промимрив піп, жадібно поглядаючи на гроші, — та що зробиш, грошей жаль!
Зізвав піп півчу, і похоронили собаку коло церкви, як пророка якого. Минув місяць, а може, й більше, як до попа дійшла чутка: із синоду має приїхати сам владика оглядати його церкву.
Злякався піп. А що, як дізнається владика, що він собаку коло церкви похоронив? Біда буде!
Та й люди подейкують, що він святе місце осквернив.
Піп думає, гадає, а далі й пригадав: недалеко від церкви живе такий собі Іван Нещасний. Метикуватий він на голову. От і пішов піп до нього за порадою.
Увійшов у хату, поздоровкався. А Іван Нещасний тоді цапа годував. Розказав він йому свою біду-горе. Іван усміхнувся, а далі й каже:
— Дайте торбу грошей, я поїду до владики, і все в порядку буде.
Попа аж скривило від таких слів. Та що поробиш — владика страху нагнав. Заплакав піп кілька раз і віддав Іванові торбу грошей.
Іван Нещасний налигав цапа за роги і пішов з ним у Київ.
Відшукавши владику, Іван Нещасний прямо з цапом зайшов до преосвященного.
— Що ти хотів, раб Божий? — гнівно запитав владика Івана, вглядівши, що з ним і цап стояв.
— Прийшов, владико, — почав несміливо Іван, — щоб ось оцю тварину в попи посвятили.
Владика аж спалахнув увесь; затупав ногами, заскрипів зубами.
— Геть звідси! — крикнув не своїм голосом.
Тоді Іван витяг з-за пазухи торбу грошей і показав владиці: дивіться, мовляв. Владика, вглядівши стільки грошей, аж голову в плечі втягнув. «Аби гроші, гріха не буде...» — подумав, а далі й каже:
— І не подобає цапа в попи висвячувати, та що ж зробиш: грошей треба.
Забрав владика гроші в Івана і висвятив цапа в попи, ще й документ дав. Привів Іван цапа-попа додому, надів йому хреста на шию і жде парафії.
Через деякий час у село, про яке йде мова, приїхав той самий владика, що цапа в попи висвятив.
Приїхав і того ж дня довідався, що піп коло церкви собаку похоронив. Розсердився, аж побілів увесь. Ззиває він тоді із сусідніх сіл попів, щоб суд вчинити над цим попом.
З’їхались попи. Владика й рота розкрив, щоб винести страшний вирок над попом-безбожником, коли почув, як поблизу десь цап замекав. Глянув і ледве не впав.
А то Іван Нещасний, почувши, що владика скликає всіх попів, і свого цапа-попа налигав за роги, документ у руки і до церкви.
І коли вже Іван недалеко від церкви, владика і вглядів його.
— Собаку теж Бог сотворив, — заспішив владика глухим голосом, — а тому гріха ніякого не буде, як її коло церкви похоронено!
Після цих слів розпустив попів, сів на фаетон і був такий!

Іде баба жебруща селом; іде та й дивиться, аж на призьбі перед хатою сидить молодиця та й плаче.
— Доню моя, а що тобі Господь дав?
— Ой, дав, бабуню, дав лихую долю на мою нещасну голову; о такому завше плачу! Відколи пішла за того проклятого, то й оддиху мені нема; б’є мене, бабко, раз у раз, бодай його лиха година прибила!
— А ти, дочко, десь, певно, йому лаєш?
— Ну а що ж! Господи, бабко, як лаю! Він б’є, а я лаю; він б’є, а я лаю! Не дочекав би того ледачий, щоб я йому змовчала. Оце!
— То чекай же, дочко, коли така робота, то я тобі якусь раду дам.
— Порадьте, бабко-серце, порадьте, нехай вам Господь дає усе добре, а я вам дам і їсти, і пити, і полотенця на сорочку не пожалію.
— То на ж тобі, дочко, тую пляшку з водою; це вода не проста: брала я її за сім гір, за сім рік, в темному лузі під білим каменем у новий четвер. Пам’ятай же, дочко, і не забудь, що я буду казати; возьми цюю воду та молись Богу, а як прийде твій чоловік і ти побачиш, що вже на бійку зриває, то набери нишком тії води в губу та й держи її, аж поки від нього нечиста сила не відступить. Господи милосердний, як відступає чорна туча від сонця, так щезни, пропади і розвійся твоя лиха доле та на твої вороги.
Пішла баба жебруща, обійшла немало світа, була не в одному монастирі, пила не на одному празнику і через два або три місяці, молячись Господу Богу, знову прийшла до того самого села, до тої самої хати. Молодиця сидить на призьбі та й пісню співає.
— Ой, бабуню, моя пташечко! Спасибі вам! Нехай вам Господь дає і з води, і з роси! Я вам кажу, бабко, тепер моє лихо як ножем утяв; прийде він в хату, то як зведем на сварку, а я хутко воду в рот та й держу, ані краплі не упущу! То, чуєте, бабко, яке диво! Неначе його якась сила одтягає од мене; брязне батогом об землю та й сяде!.. Тепер межи нами ніколи до бійки не доходить, аж моя головка вільніша!
— А бачиш, дочко!
Баба вийшла за ворота, сміючися, під пахвою несла буханець хліба, кусок сала і полотна на сорочку.

Жила собі баба — удова стара — сама собі у хаті годів десяток чи й більше. І тій бабі вже годів сто. Чорт дізнався, що вона живе сама собі, так він і підходить до неї дідом і каже:
— Ти сама собі живеш, прийми мене до себе, щоб не так скушно було, бо і я сам, такий, як і ти.
— Аби добрий старичок, так і приставай, і будемо жить удвох.
І прийняла вона його до себе.
Пожили год собі удвох, дождали весни. Баба і каже:
— Ну, діду, нада нам стараться, щоб нам було що їсти.
— Подумай, — каже дід, — своєю головою, що тобі краще, то й будемо садити.
— У мене города чималенько, так наймемо чоловіка, нехай виоре, та посадимо картоплі, то нам і буде пища.
Найняли чоловіка, виорав чоловік. Заходилась баба картоплю садить та й каже:
— Ось, хоч ми і разом живемо, а їмо різно, так картопля, як уродить, так моє те, що у землі, а твоє — що зверху.
Він і согласився на те.
Картопля росте, вони полють. Уродила картопля, стали копати. Баба собі у яму картоплю сипе, а йому в купи бадилля складають. Стали їсти. Баба картоплю їсть, а він їсть бадилля і каже на бабу:
— Дай мені покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
— Не звикай, бо тебе «трошки» не нагодує, а ти їж, яке тобі вродило, а я буду їсти, яке мені вродило.
Поїли цілу зиму, оп’ять весна підходить.
— А що будем сіяти? — каже чорт. — Мені картопля уже увірилась; я картоплі не хочу, а, ось я видумаю що.
— А що ти видумаєш?
— Насіймо, — каже чорт, — маку. Мені те, що угорі, вже увірилось, так нехай моє буде те, що у землі, а що угорі — твоє.
— Нехай моє буде те, що на самих верхах, — каже баба, — а твоє усе, що і в землі і зверху.
Уродив мак. Голови такі, як кулаки. Поспів мак. Давай баба ізрізать головки зверху. Зірвала головки, подавила, мак повиточувала; наточила маку пудів сім.
— Зривай тепер усе, що твоє, складай у купи і їж.
А він їсть цурпалки із маку.
— Дай мені, бабо, покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
— Не видумуй, — каже, — а їж оті цурпалки. Як я тобі дам, коли мачина маленька, а у тебе рот здоровий?
Перезимували оп’ять. Він їсть цурпалки, а баба мак. На третю весну баба й каже:
— Чи ще будемо сіяти, чи годі сіяти?
— Хай би ти, проклята бабо, сказилася! Ти так мене захарчувала, що я й ногами не можу ходити.
— Так ти у мене вже й не хочеш жити?
— Ні, не хочу.
— А як же ми розпрощаємося? Вивчи, — каже, — мене пісеньки хоч одної.
Став він співати:
— Був собі чорт, та ні до тієї стіни не притулиться, ні до тієї, та притулився до баби. Так баба його як нагодувала одну зиму бадиллями з картоплі, а другу — маковими цурпалками, так він захляв, не може й ногами ходити. Отак його баба вшанувала. Будь ти, бабо, проклята однині і довіку. Тепер я вже не пристану до баби, бо баба хитріша од мене. Поняла ти, що я тобі і пісню співав і так розказав?
— Поняла, — каже.
— Ну, заспівай же і ти мені хоч однієї, поганенької, так тоді і розпрощаємось.
— Я, — каже, — так не заспіваю, а перекидайся чортом, я сяду на тебе, та й неси мене, куди знаєш, а я буду співати, а ти учись!
Перекинувся він чортом. Вона сіла на його, узялася за шерсть, поніс він її у ліси, кусти, де терни, глоди... Хоче й кончить, а вона держиться і усе співає:
— Трайда-райда, трайда-райда...
Як узяв він носити, так на йому уже і шерсті мало, а баба ціла та усе співає пісні.
— Чи ти, проклята бабо, переспіваєш їх усі?
— Та, — каже, — ще й половини не переспівала.
— Пожалуста, бабо, годі мені тебе носити. Пусти мене!
— Ні, — каже, — носи, поки переспіваю всі пісні.
— Та, проклята бабо, буде. Ось тобі мішок карбованців, тільки, — каже, — мене одпусти. Не хочу я твоїх і пісень.
— Бери ти оті гроші! І одвези мене додому із грішми, так я тоді тебе одпущу.
Забіг він у пекло, у болотяну, де чорти самі живуть, узяв мішок грошей і потаскав бабу додому.
— Ну, вставай, проклята бабо, оце твій дім, оце твої гроші. Пусти мене тільки.
— Неси мене у мою хату...
Він і вніс її у хату. Як скинув гроші, тоді баба і встала з нього.
— Я вже не буду приставати тепер до бабів. Щасливо, бабо!

Багач без носа

У старі часи в одному селі жили три брати — бідняки. Нема чого всім їм удома сидіти, і найстар­ший каже:
— Піду я служити до багача, може, щось зароб­лю.
А той багач був дуже хитрий. Каже йому:
— Візьму тебе на рік і добре заплачу за службу, як будеш справуватися. Лише домовимося так, що ні я на тебе, ні ти на мене не маєш злитися. Якщо ти на мене розлостишся, то я тобі ніс відріжу, а як я на тебе, то ти — мені.
— Хай буде!
На другий день посилає його багач до лісу дрова заготовляти. Каже:
— Ти йди, а сніданок я тобі винесу.
Рубає наймит до передполудня, рубає до полудня — вже кишки марш грають, а їсти ніхто не несе. Аж надвечір виходить до нього багач.
— Обід тобі несу, — каже він.
— То аж тепер їсти несете, як я цілий день голод­ний?
— Чи ти не злий на мене?
— Та як не злитися?!
Свиснув багач, прибігли гайдуки, зловили наймита, і прийшов він додому без носа.
Йде до багача середущий брат. Погодився він слу­жити до осені на таких самих умовах, що й старший.
На другий день дав йому багач щось перекусити й посилає в поле косити. Косить він, косить, вже полу­день, а обіду нема та й нема. Аж надвечір виносить багач їсти. Каже наймит:
— То аж тепер їсти несете?
— Не міг швидше. А ти злишся?
— Та як не злитися, як я досі голодний кошу?! Багач свиснув на гайдуків, притримали наймита, і — тут же позбувся він носа.
Увечері подивився на безносих братів наймолодший, і злість його взяла. Каже їм:
— Ви обидва дурні. Хоч я наймолодший, але буде­те видіти, що я з ним зроблю.
Прийшов до багача і на тих самих умовах погодив­ся служити, поки зозуля закує.
На другий день дав йому багач поснідати і посилає пшеницю молотити. Молотить він до полудня, а ба­гача з обідом не видно. Кинув наймит ціп, а сам бе­реться пшеницю вітрити. Навіяв мішок зерна, кинув на плече й пішов до корчми. Наївся там, напився, прийшов до стодоли, ліг і спить.
Надвечір приходить багач і питає:
— Ти чого не молотиш, а спиш?
— А що вам?
— Та нічого. їсти тобі приніс.
— Я не хочу їсти.
— Ти, напевне, вже наївся і напився?
— А що? Мав голодний молотити? Чи, може, ви злитесь?
Прийшов багач з обідом додому і каже жінці:
— З цим вже так не вийде, як з тими двома. Завт­ра я йому таку роботу дам, що до гробової дошки запам’ятає.
На другий день спускає пса і каже наймитові:
— Впрягай воли і ори поле в той бік, куди пес по­біжить.
А наймит був недурний. Взяв з собою добрий шмат м’яса, добре пса погодував, прив’язав його до плуга, волів пустив пастися, а сам спав аж до вечора. При­їздить він додому, а брами багач позамикав. Пес — через пліт і до буди, а воли не перескочать за псом.
Узяв він сокиру, порубав волів і поскладав на купу коло пса. Входить до хати, а багач каже:
— Давай, жінко, нам вечеряти. Сіли їсти, а багач питає:
— Скільки виорав? Чвертку, дві?
— Дідько знає, скільки виорав. Куди біг пес, туди й орав.
— А воли де?
— Там, де пес.
— Ти, певно, волів порубав?
— А що я мав робити? Як я приїхав, то брами були позамикані. Ви ж самі казали, аби воли за псом ходи­ли. Пес через пліт перескочив, а воли не могли. Мусив я їм якось допомогти. Чи ви злі?
— Ні, ні. Зажурився багач:
— Що маємо, жінко, з цим наймитом робити? Таж він нас з торбами по світу пустить... Їдьмо завтра до міста, а йому скажемо, аби нам такого м’яса зварив, що ще ніхто не їв і їсти не буде. І аби нам такий міст збудував, що ще ніхто подібного не видів і видіти не буде. А коли ми будемо повертатися з міста, то аби нам вночі будо видно по нім їхати.
Поїхали вони до міста. Наймит забив пса, наварив з нього м’яса — вже є таке, що ніхто не їв і їсти не буде. Пішов до стайні, побив усіх овець і баранів, по­скидав у млинівку — вже є міст. Смеркається, і чує, що їдуть з міста господарі. Вибігає він надвір і запалює стодолу.
Ще далеко до дому, а багач каже:
— Видно нам, жінко, їхати.
Доїжджають до броду, а там міст з побитих овець.
— Зробив наймит такий міст, що ще ніхто не бачив і бачити не буде.
Увійшли до хати, а наймит подає їм собачу голо­ву.
Господар відсуває і каже:
— Спалив ти нам, наймите, стодолу, знищив овець і баранів і подаєш на вечерю таке, що ніхто ще не їв і їсти не буде. Вороже темний! Що ти наробив? Та я би з тебе паси дер за це!
Наймит не сказав нічого, лише відрізав багачеві ніс і пішов собі додому.
І на цьому казці кінець.

Багач та хлопець із села Розумовичів

У великодню суботу ішов із міста бідний хлопець. І наздогнав він багача, що їхав повною фірою зерна.
— Де ви були, пане? — спитав хлопець.
Багачеві полюбилося, що його паном назвали.
— Возив я пшеницю продавати, — каже він. — Та не було купців. А в тебе, хлопче, може вже й ноги болять? Сідай, підвезу.
Сів хлопець, а багач випитує:
— Та з якого ти села?
— Із Розумовичів, — відповідає хлопець.
— Чи не такі розумні люди там живуть, що село Розумовичі називається? — засміявся багач.
— Для себе розуму мають. А дурням не дають. Бо дурні не знали б, що з розумом робити.
— Тоді й ти маєш бути мудрий.
— Мудрий чи ні, а скільки мені треба розуму, стільки маю.
Незабаром довелося їхати через ріку. Як були посеред води, багач зупинив волів і наказує:
— Ти з Розумовичів, то злізай із воза і перейди річку своїм розумом.
— Пане, як мушу злізати, то дозволь хоч рудом пройти поміж воли, — попросив хлопець.
Багач дозволив. Хлопець пройшов уперед, вийняв з ярма занізку, сів на вола і каже:
— Бувайте здорові, пане. Дякую за вола.
Багач почав просити:
— Хлопче, як я переїду ріку з одним волом? Я лише пожартував з тобою. Вернися, разом поїдемо. Переночуєш у мене, та й гостина буде.
Повернувся хлопець, запріг вола, і далі рушили. Дома жінка багача нагодувала, а хлопцеві постелила на припічку і голодного спати залишила. Уночі багачеві не спалося.
— Хлопче, — каже він, — ти не вечеряв і, може, дуже голоден?
— Не вечеряв, — відповідає хлопець. — Та з розумом голоден не буду.
Подрімав багач, а далі питає:
— Хто в Розумовичах тепер староста?
— Був пан Постоловський, — каже хлопець. — А тепер скинули його з тої служби і вибрали пана Чоботовського. Та й помічників йому дали — пана Хлібовського та пана Гусаковського.
Про таких панів багач не чув, але похвалився:
— Панів Хлібовського та Гусаковського я добре знаю. То були мої перші друзі.
— Перейшли ваші перші друзі пан Хлібовський та пан Гусаковський у село Торбонці, — розповідає хлопець. — А на їх місце пана Постоловського поставили.
Багач пригадував, що то за пан Постоловський. Та так і не пригадав, заспав. Вранці прокинувся, а хлопця із села Розумовичів нема. Пропали з хлопцем і чоботи, які хотів багач на великдень взути.
— Понесеш, жінко, сама паску та печеного гусака святити, бо нема моїх чобіт, — каже багач.
Пішла жінка паску і печеного гусака витягати, а в печі тільки латані постоли.
— Бодай би його громи вбили, — вилаяла хлопця. — Говорив нам про панів Постоловського, Чоботовського, Хлібовського, Гусаковського та про село Торбонці, а ми й не доміркувалися.
А багач буркнув:
— Правду казав, що він з Розумовичів.

Багач-ненажера

Був де не був один великий багач. Та прийшло до нього щастя, з якого не мав хосна.
Одного вечора ліг багач спати. Та довго не міг заснути, бо все думав, що живеться йому тяжче, аніж цареві. «Чого цар збирає гроші від бідних, коли у нього і так досить багатства. Чого я мучу себе голодом, аби зібрати маєток? Ей, коби я дужче забагатів, жив би і сам, як чоловік, і людям бідним допомагав би!» — говорить багатій сам з собою.
Ураз щось шепоче багатієві на вухо: «Ось тобі торбина! Бери її і будеш дуже багатий! У торбині один срібний. Та як тільки його візьмеш, в торбинці з’явиться новий. Набери з торбинки стільки срібних, скільки тобі треба. Потім торбинку кинь до ріки. Тільки тоді, коли торбинка буде в ріці, можеш користуватися срібними. Доки торбинка буде у тебе, робити цього не смієш, бо всі срібні стануть камінцями».
Багач мало не здурів, слухаючи такі слова. Та швидко опам’ятався, дивиться, а коло нього справді торбинка. Сунув до неї руку і справді вийняв срібний. Відклав на постіль, сунув руку знову, а там новий срібний.
— Ой, яке щастя привалило до мене! — промовляє багач.
За ніч багач вибрав з торбини цілу громаду грошей. Вже зоріло, і він думав, що ниськи кине торбинку до ріки і почне купувати за срібні все, що треба, почне допомагати й бідним.
Та коли засвітило сонце, багач думає так: «Потерплю ще день, їсти не буду, грошей наберу більше».
Чим більше було грошей, тим більше їх хотілося мати. Бере, бере з торбини багач срібні, відірватися від неї не може. В хаті нічого, крім сухого хліба, нема, радий би щось купити поїсти, та не сміє йти від торбини. Закусив хліба, пригасив голод, виймає гроші далі. І ніяк з торбиною не може розлучитися. Так минув тиждень, минув місяць, минув і рік. Багач тішить себе одним: «Хто грошам був би не радий?»
Став багатій жити не краще, а гірше. Забув він про людей, забув свої обіцянки, забув і самого себе. Прямує з торбиною до річки, хоче кинути до води, та тільки подумає, що не буде з чого вибирати срібних, як вертається до хати й знову вибирає срібні.
Постарів багач, знидів, зблід, а грошей брати з чарівної торбини не перестає.
Так і помер біля торбинки й купи срібних.

Був собі батько, а в нього один син. От як став батько вже старий, так перестав його син пова­жати і жаліти так, як слід старого батька.
Одного разу почали вони молотити і син на сні­данок нарізав беззубому батькові самих шкуринок, а собі брав м’якушку. Встав батько з-за столу голоднісінький, одначе пішов — таки молотити.
Як стало вже сонечко на обід, син і кличе батька обідати.
— Почекай, сину, — сказав йому батько, — бо ще їсти не хочеться.
Почекав син трохи, а їсти дуже хоче; от він і кличе вдруге батька; а батько знову і каже:
— Та щось їсти не хочеться.
Вже й сонце з обіду звертає, а вони все ще не йдуть обідати. Дивується син, що батько й досі не йде обідати, та й питає:
— Чому це ви, тату, й досі не голодні? А в мене аж шкура болить — їсти хочеться.
— А тому, — сказав йому батько, — що їв шкурин­ки, а в шкуринці увесь хліб; м’якушка ж все одно, що й трава, в ній сили немає...
З тої пори став син собі шкуринку залишати, а батькові м’якушку. А тому так і треба було.

Пішли раз три брати у ліс по дрова. За один день не нарубали дров і залишилися ночувати. Назбирали сухих гілочок, аби розкласти вогонь. Забули з собою взяти сірники, та нічим підпалити гілля.
Пішли шукати когось, хто би їм дав вогню. Ідуть і зустрічають старенького діда, що курив. Стар­ший брат каже:
— Дядьку, будьте добрі, дайте нам вогню.
— Я, синку, дам тобі вогню, якщо розкажеш мені таку казку, аби в ній не було правди.
Подумав, подумав старший брат і почав:
— Жили собі чоловік з жінкою. Мали вони трьох синів, два були розумні, а третій дурний...
— Овва! — перервав його мову дід. — Таке могло бути. Не таку казку мені треба.
Почав свою казку середущий брат:
За царя Тимка, коли була земля тонка, де перстом пробив, там ся води напив. Жили собі дід та баба...
— Стій! — перервав йому бесіду дід. — Таке може бути, що жили собі дід та баба.
Прийшла черга на молодшого брата.
— Коли мама хотіла родити няня, та не було у нас муки. Набрав я повні міхи мелаю, беру один міх — не можу підняти, беру два — не можу підняти, тоді я узяв усі три і зметав на віз. Запряг я у віз мацура та когута — і гайда у млин. Мельника не було у млині, бо пішов на весілля його мамки з його мамкою.
Думаю собі: «Лишу голову, хай дивиться, аби хтось мелай не украв, а сам побіжу за мельником». Іду вулицею і вижу: два ґазди сидять на п’ятьох дубах і молотять ціпами пшеницю. Кажу їм: «Я ще такого не видів, аби зерно вимолочене за­лишалося на дереві, а солома падала вниз».
Бо так було: солома падала вниз, а пшениця зали­шалася на стовпах. А ґазди кажуть: «А ми такого не виділи, аби чоловік ходив без го­лови».
Перевірив руками — а у мене нема голови. Вернув­ся я за головою у млин, а на ній стільки ворон сидить, що її зовсім не видно. Я вхопив сокиру і верг у во­рон — вони полетіли, а пір’я з них залишилося. Дивлюся у тому пір’ю голову — не можу знайти. Тоді я взяв і підпалив пір’я. Все пір’я згоріло, і сокира згорі­ла, лише голова залишилася та топорище з сокири. Доки я це зробив, сам млин без мельника мій мелай помолов.
Узяв я голову на плечі, зметав міхи з мукою на віз і вертаюся додому. Привіз муки додому — біда: ніяк не годен знести міхи до хижі. Пхаю через двері — не влізають, пхаю через вікно — не влізають. Що робити? Забіг я до хижі, взяв шило, продірявив стіну і через ту дірку запхав міхи до хижі.
Та це ще не все. Треба на хрестини купити м’яса. А де? Догадався я, що збір на небі. Та як на небо вилізти? А тоді якраз місяць був щербатий. «А що, треба зсукати мотуз, засилити за кінець місяця і по тому мотузу вилізти на небо», — подумав я собі. При­йшло мені в голову, що мотузок би добре сплести із отрубів. Взяв я сито і почав муку сіяти, та отруби не залишаються. Тоді я взяв сак для ловлі риби і просі­яв муку через нього. Висіяв я два міхи отрубів і вису­кав із тих отрубів мотуз.
Засилив я мотуз за кінець місяця і виліз по ньому на небо. А на небі народу — не пройти: двоє чи троє людей. Купив я у одного телицю. Таку велику, як віл. Узяв я її в жеб і почав спускатися вниз.
Вже був близько до землі, аж тут мотуз кінчився. То його пта­хи потеребили. Що робити? Я почав зверху мотуз при­різувати і внизу надсиляти. І так не вистало. Та я був вже близько до землі і скочив униз. Що сталося? Я угруз в землю до пояса. Як вилізти? Довго не роздумуючи, я побіг додому за лопатою і викопав себе із землі. Так я прийшов додому і приніс телицю на м’ясо.
Та ще залишилося принести щось випити. Думав я, думав і придумав...
— Досить, досить, — каже дідо. — Оце справді каз­ка, у якій нема правди. Беріть собі вогню та йдіть і слухайте молодшого брата.
Пішли брати веселі до того місця, де рубали дрова, розпалили ватру.
Від того часу старші брати слухали молодшого, бо так їм сказав старий дідо, котрий любив слухати каз­ки без правди.

Один чоловік багато років складав гроші на коня. А як була вже немаленька купка, то пішов на базар і в якогось цигана купив собі кобилу.
У неділю взяв собі чоловік сопільчину, сів на кобильчину, їде на пасовисько, грає і приспівує.
Ой, займу я сиву клячу
На підгірку пасти.
А вовки ся закрадають,
Хочуть її вкрасти.

Приїхав чоловік на кобильчині під ліс, спутав її і пустив на пашу. Сам став собі під дуба і на сопілці грає.
Аж тут з темного лісу виходить сірий вовк та й каже:
— Чоловіче, чоловіче, я дуже голодний і хочу тебе з’їсти.
А чоловік йому відповідає.
— Та як ти будеш мене їсти, коли я ще зі світом білим не прощався, ні не вмивався?
Вовк відповідає:
— Ну то добре. Попрощайся зі світом, вмийся, а вже тоді я тебе з’їм.
Став чоловік під дубом і думає, як біди спекатися. Як добре подумав, пішов до потоку вмиватися. Вмився і виламав собі доброго бука. Підходить до вовка та й каже:
— Я вже вмився, але не маю в що повтиратися.
Вовк повернувся до нього задом і каже:
— На, втирайся в мій хвіст, але швидко, бо я дуже голодний.
Чоловік втирається у хвіст, а тим часом намотує його на руку. Як намотав, тоді вовка буком по голові та по хребті. Вовк тікати, а той тримає і б’є. Як сірий шарпнувся, то хвіст лиш тріснув і залишився в господаревих руках.
Прибіг вовк до лісу і наробив там страшного крику. Всі вовки збіглися на його вереск. Як вчули, що сталося, то на своїй нараді вирішили розірвати чоловіка. Йдуть всі туди. А господар настрашився і виліз на дуба.
Збіглися вовки під дуба і радяться, як їм того чоловіка дістати. Безхвостий каже:
— Я стаю на самий низ, а ви всі один на другого і верхній стягне його на землю.
Роблять вовки таку живу вежу. Ще бракує одного вовка й вже чоловіка з’їдять. А чоловік бачить, що біда, і каже:
— Я бачу, що вже мені виходу немає, але коли б ще раз того куцого оцим патиком потягнув. Подайте його сюди!
А безхвостий подумав, що йдуть люди, і втік. Всі вовки попадали на купу, потовкалися і зі страху повтікали до лісу.
Чоловік швиденько зліз із дуба, сів на свою кобильчину, їде додому і співає:
Гей, дав же я своїй клячі
Стебло сіна і стебло соломи.
Тепер гоню свою клячу
Додому поволі.

Пригнав та й жінці розповідає про свою пригоду. Жінка аж заплакала, як уявила, що вже нині могло чоловіка не бути. І каже:
— Більше я тебе, чоловіче, не пущу ту кобильчину пасти. Ти її ліпше продай, бо без неї обійдемось, а без тебе я нічого не вартую.
Лишився чоловік з жінкою, але вже без кобильчини. Був я в тому селі і бачив, що понині обоє господарюють.

Жив собі багатий піп, і мав лише одного сина. Той змалку нічого не робив. Коли підріс він, віддав його піп до школи. Прийшов час — оженив сина. А після батькової смерті той залишився на його парафії.
Ось одного разу молодий піп подумав: «Люди говорять, що їм біда. А я зріс, оженився і жодної біди на світі не знаю!»
Наказав він слузі закопати на тракті стовп і на ньому написав з одного боку версту, а з другого прибив таблицю. На таблиці написав, що відколи живе, жодної ще біди не знав.
Їхав тим трактом цар. Дивиться: з одного боку стовпа написано версту, а з другого — таблиця прибита. Каже він фурманові:
— Йди-но прочитай!
Скочив той з карети, пішов і читав вголос. Цар послухав, щось записав і поїхав. Приїхав цар додому і затребував до себе попа. Але то було не так швидко: може, через місяць, може, через два приїжджає піп до царя.
— Здорові були, ваша імператорська величність!
— Здоров! — відповідає цар. — Ну, що скажеш?
— Не знаю, чого ваша величність мене викликали.
Цар тоді каже:
— Ти зріс, оженився і жодної біди ще не знав?
— Так, ваша імператорська величність.
— Як же це?
Піп розповів, що його батько був багатий і при цьому він ніякої біди не знав. Коли ж помер, усе багатство синові залишив і попом зробив, він теж лиха не скуштував.
Розгнівався цар тоді і каже:
— Я царством керую, чому ж я біду знаю?.. Ну, загадаю тобі три загадки. Якщо відгадаєш, то буде тобі прощено, а не відгадаєш — голова злетить з плечей! І дав йому цар строку три доби, щоб відгадав:
— Чи вище до небес, чи в землю глибше?
— Скільки на небі зірок?
— Що цар думає?
Пішов піп додому. Сидить він і думає, але нічого не може надумати, як на ті загадки відповісти. Прийшов строк іти до царя давати відповіді. Приходить піп до царського двору, дивиться: стоїть на варті солдат. Питає він його, чи є цар. І такий сумний на вигляд. Той солдат дивиться, що піп сумує, і питає про причину.
— Що тобі казати, — відповідає піп, — адже однаково ти мені нічим не допоможеш!
Та все ж таки розповів солдатові, навіщо його цар викликав і які загадки дав. Тоді солдат каже:
— Скидайте, панотче, свій одяг, вбирайтеся в мій і стійте на моєму місці. А я піду до царя загадки відгадувати.
Обмінялися вони одягом, солдат пішов до царя, а піп став на його місце вартувати.
Приходить солдат до царя, привітався.
— А що, відгадав загадки? — запитує цар.
— Відгадав, — каже солдат.
Цар питає:
— Ну, скажи, чи вище до небес, чи глибше вниз у землю?
— Ні, ваша імператорська величність, вниз глибше.
— Чому ж?
— Бо мої дід і прадід, батько й мати, брат і сестри як пішли туди, то й досі їх нема. А в небесах, коли б’ють у барабани, то все чути.
— Ну, а скажи, скільки зірок на небі?
Переодягнений солдат витягає з торби купу вовни, настриженої з вівці, і каже:
— Ось стільки, прошу глянути, ваша імператорська величність.
Цар питає:
— А ти вірно полічив?
— Прошу перевірити! — відповідає той.
— Ну, а тепер скажи мені, що я думаю!
— Ви думаєте, що я піп, а я — солдат.
— А піп де?
— На моє місце став!
Дав тоді цар солдатові відставку, а піп служив на його місці, поки не відслужив строк.

Ото був собі бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От і пішов до Бога просить їжі. Приходить до Бога та приставився таким бідним, таким бідним, ще гірше, ніж був.
— Боже, — каже, — милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду.
— А чого тобі їсти? — каже Бог.
— Чого дай, то дай.
— Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з’їж.
От вовк мерщій од Бога — трюх-трюх — так біжить! Та до кобили:
— Здорова була, кобило. Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— Що ж ти таке, що ти мене будеш їсти?
— Вовк! — каже.
— Та брешеш, — собака.
— Їй-богу, — каже, — вовк.
— Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти?
— А з голови.
— Е, вовчику, — каже, — вовчику. Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким.
— Чи так, то й так, — каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику... Вовк не знає вже, чи на сім, чи на тім світі. А кобила як дремене — аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає:
— Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!
От він знов потяг до Бога просить їжі.
— Боже, — каже, — милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
— Хіба, — каже Бог, — тобі кобили мало?
Вовк лається:
— Хай, — каже, — з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила...
— Ну, коли так, — каже Бог, — то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
— Здоров, баране.
— Здоров.
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що їстимеш мене?
— Вовк, — каже.
— Та брешеш, — собака.
— Ні, їй-богу, — каже, — вовк.
— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
— Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — як не як.
— Е, вовчику, — каже, — вовчику. Коли вже наважив мене з’їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
— Ставаймо, — каже.
От став він якраз над кручею — така круча! Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк — беркиць у яр... Добре наївся. Сів тоді сердега та й плаче:
— Чи я не дурний, чи я не скажений... Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?..
Думав-думав та й пішов знову просить їжі до Бога.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.
Бог каже:
— Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило... Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало — то й твоє, воно нікуди не втече.
Послухав вовк, прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає:
«Добре, з’їм я його. Але ж воно солоне — пити захочеться. Піду спершу нап’юся, а тоді вже й з’їм».
Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, — повернувся — коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От сів та й плаче:
— Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки, не ївши, п’є?
Сидів-сидів, а їсти аж-аж-аж... Йде знову до Бога просити їжі.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.
— Та й набрид же ти, — каже, — з тією їжею. Та що вже з тобою говорити: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, — оту й з’їж.
Пішов.
— Здоров, свине.
— Здоров.
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
— Вовк!
— Брешеш, — собака.
— Ні, — каже, — вовк.
— Хіба ж, — каже, — вовкові їсти нічого?
— Нічого, — каже.
— Коли ж, — каже, — нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, — може, й тебе виберуть.
— Чи так, то й так. Вези.
Сів на свиню. Прибіга в село, та як закувіка — аж вовк перелякався.
— Чого се ти, — каже, — кричиш?
— Та це ж я, — каже, — скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами... Хто що запопав. У вовка аж дух сперло од страху. От він потихеньку до свині:
— Скажи, чого це так багато народу біжить?
— Та це ж, — каже, — для тебе.
От народ як зсадив вовка, як почав пірчить, то вже йому й їсти перехотілося — насилу живий вирвався. Як дьорне, та прямо до Бога.
— Боже, — каже, — милостивий, Боже милосердний. Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от кінець віку.
Бог каже:
— Піди, там он іде кравець. Нападеш на нього та й поживишся. Ледве потопав вовк. Перестріва на дорозі кравця:
— Здоров, чоловіче.
— Здоров.
— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що станеш мене їсти?
— Вовк, — каже.
— Брешеш, — собака.
— Ні, — каже, — їй-богу, вовк.
— Та малий же ти з біса. Ану, давай я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку — і давай міряти аршином! Міряв його, міряв — уже тому вовкові й дихать не хочеться, а він усе міряє. Та приказує:
— Аршин вздовж, аршин впоперек!
Доти міряв, поки й хвіст у руці зостався. Вовк як чкурне! Та годі вже до Бога, побіг до вовків:
— Вовчики-братики, таке й таке лихо.
Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робить? Бачить — біда. Аж стоїть дерево. Вій на те дерево: заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають... Куций і каже:
— От як ми зробимо: я стапу насподі, а ви всі на мене, усі на мене, один зверх другого, аж поки досягнем вражого сина...
Стали вони один зверх одного — така драбина. От уже одному жомові стати і кравця дістати. Кравець бачить, що непереливки, та й каже:
— Понюхаю хоч напослідок табаку. Тільки-но понюхав та як чхне:
— Апчхи!
А спідньому вчулося, що той верхнього міря та каже: «аршин!» Та як пирсне відтіля, а вовки як посиплються наниз, та драла...
Зліз тоді кравець з дерева та й пішов собі безпечно додому. Живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало. От вам і казка, а мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.

Жив раз гуцул Дьорко. Його називали в селі каліцуном, бо в дідичевім лісі на нього впала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака.
Якось приповз до пана й каже:
— Паночку, моя біда без дощу росте — ноги як чужі. Дайте мені якусь іншу службу, аби міг навсидячки робити.
Та пан засміявся:
— У мене є кому пір’я дерти. Шукай собі іншого ґазду.
— Та як мені шукати? Хоч їх дідько усюди насіяв — я не можу до них доповзти.
Дідич його вигнав. Дьорко зціпив зуби, подався додому. В хаті п’ятеро дітей, а хліба — ні кусня. Жити стало тяжко: голод, як якийсь казав, — псові рідний брат. Дьорко покликав старшого хлопчину:
— Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана — може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають.
Хлопчик набрав яблук і — до панської садиби. А дідич саме шпацирував з гостями на подвір’ї. Василько поклонився:
— Батько послав вам, пане, малий подарунок.
Дідич узяв яблука, почастував гостей і згорда сказав:
— О, бачите, як мене люблять сільські люди?
— А ви їх теж? — запитали гості.
— Звичайно!.. Як твій батько? — обернувся дідич до хлопчини.
— Як розбитий горнець. Лежить на печі... — відповів дітлах.
— Спочиває?
— Ні... Не може ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то ваша смерека йому ноги поламала. Сидимо голодні, а мама кричить: «Що я вам зварю? Беріть, їжте вже мене!..»
Пан почервонів. Він такий скупий, що не дав би іншому й соломи на перевесло, але перед гостями вийняв монету і простягнув хлопцеві:
— Йди собі, малий брехуне!
Василько поніс монету додому. Мати нараз купила кукурудзяної муки і зварила каші. Всі повечеряли. Та невдовзі голод припік знову. Каменя не вгризеш і дітей не виженеш за ворота. Дьорко каже синові:
— Назбирай, Васильку, грушок і понеси до пана. Може, за них щось дасть.
Хлопчик хутко назбирав грушок і — до дідича. А той сидів з гостями на гайку. Василько дав панові грушки.
— Мій батько сказав, аби я поніс вам оцей подарунок.
Дідич усміхнувся, почастував грушками гостей і почав хвалитися:
— А бачите, про мене пам’ятають! — І тут же спитав хлопця: — Як твій батько?
— Пухне з голоду, а з ним і всі ми.
Дідича від злості аж пересіпнуло. У пса легше випросити кістку, ніж у нього монетку. Але й цього разу засунув руку до кишені й дав мідного гроша.
— Ну й сміхованець ти, Васильку! Йди вже собі, йди...
Хлопчина побіг. Мати знову купила кукурудзяної муки, наварила каші. Один раз наїлися. І далі голодні. Та в пана милосердя, як у лисого волосся. Дьорко сказав синові:
— Піди, Васильку, ще до Пруту і наловиш риби. Може, пан за неї дасть якусь копійчину.
Син наловив повний кошик риби. Пішов із тим до панського двору. Дідич з порога позирав, як працюють слуги. Василько поклонився:
— Батько сказав...
Дідич аж посинів:
— Ану, жебраче, біжи звідси, щоб і духу твого тут не було, бо випущу пса.
Як почув Василько про панського пса, то так утікав, аж п’яти губив. Відбіг далеко, відхекався і йде додому плачучи. Коло високої гори, ніби з-під землі, перед ним з’явився старий дід.
— Чого сумний, легіню? — спитав.
— Та як не сумувати, коли я поніс дідичеві риби, а він мене вигнав.
— А ти чий?
— Дьорків, що йому смерека ноги поламала.
— Не дав би ти мені тієї риби?
— Беріть, дідусю! Ще одна лишилася, а решту загубив, коли тікав від пана.
Дід зварив рибу, з’їв і похвалив:
— Ще-м не їв такої відколи живу. Рости великий, хлопчику! Тепер дай мені свій кошик.
Дід зайшов до печери, а вийшов звідти з кошиком, повним золота.
— Понеси це батькові, щоб не вмирав з голоду.
Той дід був колись побратимом Довбуша. По смерті ватага вартував печеру, де лежали Довбушеві скарби. Давав потроху золота всім тим, кого нужда припала.
Хлопець прийшов додому. У хаті було втіхи, не описати. Мати купила хліба і до хліба. Відтак придбали корівчину, і стало легше дихати. Тато звівся помалу на ноги, бо за гроші знайшовся і доктор. Люди дивувалися, що каліцун знову зелену траву топче.
Дідич не повірив і сам прийшов до Дьорка.
— Звідки маєш гроші, чоловіче?
Дьорко розповів, і пан собі подумав: «За здохлу рибу дав цілий кошик золота. Як я йому повезу кілька возів дарунків, то старий мені віддасть усі Довбушеві скарби!..»
І наклав аж п’ять возів усілякого добра: калачів, меду, яєць, шовку. Повіз у гори. Дід вийшов до нього. Забрав добро у печеру, завів до неї й пана. Печера вся виблискувала в коштовному камінні, золоті та сріблі. Очі засвітилися у пана, як у вовка.
Та дід йому сказав:
— Я бачу, ти багатий, у тебе є все, бракує лише цього, — і припасував до голови пана цапині роги. — І це тобі ще треба... — припасував хвіст.
Роги й хвіст умить приросли так, що ніяка сила їх не відірвала б. Пан щось хотів сказати, але з його рота виходило тільке одне мекання.
Дід вигнав його із печери. І на цьому закінчилася казка.

Давним-давно жив со­бі бідний наймит Іван. Та так-то вже бідно жив, що й не сказати. Думав Іван, думав та й надумав піти на заробітки.
Ішов день, ішов два, а на третій день під вечір при­йшов він у одне село та й пішов до попа на роботу найматись. Попа не було вдома, десь правив службу божу в другому повіті. Поговорив Іван з попадею та й залишився на ніч. Каже йому попадя:
— Є в мене робота, не легка і не важка. Якщо доб­ре зробиш — добрі гроші заплачу.
Іван не від заробітку, то й погодився. От і каже йому попадя:
— Вмер оце недавно наш батюшка і попросив пе­ред смертю, щоб його поховали в мішку в річці в ніч­ну пору, тоді його душа скоріше в рай попаде.
Здивувався Іван, проте не сказав ні слова: «Чи в річку, то і в річку, чорт з ним. Якщо йому так забанюжилось, відтаскаю». Іван і не знав того, що минулої ночі ночували в попаді три багаті попи і що попадя, побачивши в них багато грошей, підлила отрути в на­ливочку та й відправила їх грішні душі на той світ, тепер вона хоче і сліди змити.
Отож повела попадя Івана в темну комору, дала йому мішок з попом та й каже:
— Дивись же, кидай аж на середину річки.
Узяв Іван мішок на плечі, присів, і поніс до річки, приніс, вкинув у річку та й каже:
— Ну й важкущий таки, видно, гріхів багато, заважили; пливи тепер у рай чи в пекло, про мене хоч куди.
Іде Іван до попаді та й думає: «Ну, добре зробив». А попадя зустріла його та й каже:
— А як же ти, сякий — такий, носив, як він ось тут і лежить?
Почухав Іван потилицю: «Оце так штука». А попа­дя його підгонить:
— Бери мерщій та неси, а то через тебе, ледащо, мій батюшка і в рай запізниться.
Нічого робити, звалив Іван мішок на плечі та й по­ніс. Укинув попа в річку, став та й дивиться, чи не буде знову вилазити. Ні. Витер Іван мокру чуприну та й пішов до попаді. «Ну, тепер уже, — дума, — відпо­чину».
Та де там! Не встиг він на поріг ступнути, як попадя уже сичить:
— Ну, вже як таких наймати, то тільки гроші пла­тить! Як же, ти, бісів сину, робиш, мішок з попом зно­ву дома. Може, ти його й не носив?
Розсердився Іван та й каже до попа, що в мішку:
— Ну, тепер ти в мене не втечеш!
Скинув мішок на плечі третій раз та й приніс до річки. Приніс, поставив мішок на березі, знайшов ка­мінець, прив’язав та й укинув з найкрутішого берега.
— Ху! — зітхнув Іван і поплентався до попаді, лед­ве ноги несе.
Ішов він, ішов, коли глядь — з другого кінця іде ба­тюшка з хрестом і прямо до матушки в двір (то ж батюшка повертався вдосвіта із служби божої додо­му). Як глянув Іван, аж серце в нього забилося:
— А, так я тебе ношу однією дорогою, а ти тікаєш додому другою? Спіймався! Я тебе набігаю!
Схватив Іван камінь і убив попа. Убив, закинув на плечі і побіг до річки бігом, бо вже починало світати. Біг, від гніву не почував ні втоми, ні ніг під собою не чув. Коли це сторож з калаталом як закричить:
— Хто йде?
— Чорт попа несе! — відказав Іван та й подався. Приніс до річки, прив’язав два камені до шиї та й уки­нув з крутого берега.
— Аж тепер, — каже, — ти не вилізеш!
Та й повернувся до попаді. Іде та й думає: «Бач, який святий та божий, ані стида, ні совісті; я його од­нією дорогою ношу, а він другою тікає. Хотів умори­ти чоловіка, а ще йому в рай».
Прийшов Іван, а попадя його зустрічає рада та ве­села.
— На ж, — каже, — Іване, тобі гроші за роботу, а тепер ти молодець, батюшка не вернувся.

Де не жив, а жив на світі бідний чоловік. Не мав він ніякого майна, крім маленької хатини, нивки і двох чорненьких кудлатих воликів. Забув я сказати, що мав він ще й жінку та цілу громаду дітей. І сам не знав, скільки їх в його тісній хатині пищить, вере­щить, просить їсти.
Пішов якось бідний чоловік на свою нивку й взяв з собою найменшого сина. Сів хлопець під кущем і квітками грається. Почав бідний чоловік воликами ниву орати.
Оре, оре... ледве зорав дві борозни, як над ним за­хмарилося, та так, немов темна ніч налягла. Дивиться бідний чоловік, що то за чорна хмара небо заслонила, й бачить над собою велетенського птаха. Клюв у того птаха гострий, калений у вогні спис, кігті як гаки, а крила такі, що й сонце заслонили.
Налякався бідний чоловік, коли птах сів на його ниву. Прикрив птах під свої крила не тільки чоловіка, але й його сина, кудлатих воликів, плуг.
Ще дужче чоловік налякався, коли птах заговорив людським голосом:
— Скажи, чоловіче, що від тебе взяти — сина чи воликів, бо мої дітки дуже зголодніли?
— Бери мене! — каже бідний чоловік. — Я вже ста­рий, досить набідувався на світі.
— Тебе не беру. Ти багато тютюну скурив, твоє м’ясо прокоптіло, від нього мої дітки захворіють! Да­вай сина або кудлатих воликів! — мовив на це страш­ний птах.
Замислився бідний чоловік, що йому робити. Дітей у нього багато, коли хлопця віддасть, і так ще досить залишиться. А воликів тільки два. Коли їх цей страш­ний птах забере, чим він дооре нивку, чим дров приве­зе, чим заробить хліб для сім’ї?
А птах підганяє:
— Ти довго не мудруй, а відповідай, що мені даєш? Дитину чи худобу?
Тут птах почав кігтями землю під собою гребти. Глянув чоловік на ті кігті й пошкодував сина. «Будь що буде! Не дам я своєї дитини в ті страшні кігті».
— Бери воликів — промовив він сумно.
— Маєш щастя, що дав воликів, а не хлопця. Інак­ше я і тебе, і волів звів би з світу! — промовив птах. — Та щоб ти знав: за воликів я тобі добре заплачу. За­шли до мого палацу одного з своїх синів, я йому дам за воликів те, що він тільки забажає.
— А де твій палац? — питає бідний чоловік.
— Твій син мій палац знайде за зеленими полони­нами, за густими лісами, на срібній поляні. Хай тіль­ки запитає, де живе Воронячий цар! — з цими слова­ми птах вхопив пазурищами чорних воликів разом з плугом й полетів.
Повернувся засмучений чоловік додому.
— А куди поділися твої волики? — питає жінка. Розповів їй чоловік свою пригоду, засумувала й жінка, заплакала:
— Що тепер з нами буде? Як хліб вродить, коли ти нивки не зорав, зерна не посіяв?
— Не плачте, мамко! — каже найстарший, син. — Ось я зараз піду до Воронячого царя, хай він нам заплатить за воликів. Та коли й не повернуся, то хоч одна скиба хліба для інших залишиться.
Заплакала бідна жінка ще дужче:
— Нікуди не ходи, синку! Той страшний птах ще з’їсть тебе. Нехай буде, що буде, — серед дітвори й тобі шматок хліба знайдеться.
Та син не послухав. Спекла мати синові паляницю, поклала в торбину цибулину й попрощалася з ним пе­ред далекою дорогою.
Пішов найстарший син шукати, де ті зелені полони­ни, густі ліси, де той палац на срібній поляні, в якім живе Воронячий цар.
Перейшов син одну полонину, перейшов другу і по­трапив до густого лісу. Дуже зголоднів. Сів собі під кущем, вийняв з торбини паляницю, цибулину й почав їсти. Не встиг перший шматок покласти до уст, як ба­чить: перед ним чорна хрома ворона на одній нозі скаче, підстрибує.
— Щасти доле! — мовить ворона.
— Щасти й тобі! — відповідає хлопець.
Сіла ворона біля хлопця й дивиться, як той смачно їсть цибулю й паляницю.
— Чи ти б не дав мені хоч шматочок паляниці? Я дуже зголодніла! — просить хрома ворона.
— Знайди собі сама. Я дуже голодний, а дорога пе­реді мною ще довга, не можу тобі дати! — відповідає найстарший син. А мав той син тверде і скупе серце.
— Куди ти йдеш? — спитала ворона.
— Шукаю срібну поляну, на якій стоїть палац Во­ронячого царя.
— Візьми й мене на свої плечі, бо і я туди поспі­шаю. Та ні крила, ні ноги мені вже не служать! Я тобі вкажу дорогу.
— А як тебе понесу, коли й сам ледве ноги тягну — мовив байдуже хлопець.
Хрома ворона підстрибнула, махнула крилами, знялася й полетіла.
— Яка хитра! На моїх плечах захотіла проїхатися! — розсердився хлопець. Поклав він в торбину остаток паляниці й вирушив далі шукати срібну поляну з палацом Воронячого царя. Ні срібної поляни, ні палацу хлопець не знайшов. Заблудив він у лісі й не міг з нього вийти.
А бідний чоловік з жінкою чекають, коли син повер­неться, та ніяк не дочекаються. Минають дні й ночі, а про хлопця ніяких вістей немає.
Каже середущий син:
— Спечіть мені паляницю, покладіть в торбину ци­булину, дайте мені палицю на дорогу, піду я шукати брата. Можливо, мені вдасться знайти й срібну поля­ну, і палац Воронячого царя.
— Не ходи, синку, нікуди! — просить мати. Ми й без платні Воронячого царя якось проживемо. А коли судилося братові повернутися, він повернеть­ся.
Та не змогла мати вмовити сина. Довелось і сере­дущого випровадити в дорогу.
Іде середущий син зеленими полонинами, густи­ми лісами. Іде й бачить: ворони літають. Тут він поду­мав, що ось-ось має натрапити на палац Воронячого царя. «Десь тут має бути й мій брат!» — думає він.
В густому лісі зголоднів середущий син, сів, ви­йняв паляницю, цибулину і їсть. Раптом перед ним з’явилася хрома ворона й просить, щоб кинув їй бодай шматок паляниці.
— Твій цар забрав від нас воликів, хай він тебе й кормить! — мовив середущий син.
— Візьми мене хоч на плече, щоб я, хрома й голод­на, в лісі не загинула! — просить ворона.
— Нехай тебе твій цар бере на свої плечі! — каже хлопець.
Ворона підстрибнула, піднялася на крилах й по­летіла. Середущий син здивовано глянув їй вслід і сам встав, щоб іти далі.
Та й він не знайшов ні срібної поляни, ні Вороня­чого царя. Заблудив у лісі, як і його брат, й не міг зна­йти дороги.
Чекають бідний чоловік з жінкою своїх синів, не мо­жуть дочекатися. Ні слуху про них, ні вісточки. Каже наймолодший син матері:
— Приготуйте, мамко, й мені торбину. Можливо, я від Воронячого царя привезу платню за воликів і братчиків своїх знайду.
Заплакала бідна жінка, стала сина просити, відмов­ляти. Та дарма, мусила і його відпустити в дорогу.
Ішов наймолодший син високими полонинами, про­ходив дрімучими лісами. Сів він під тим кущем, де колись сиділи його брати, й почав їсти. Не встиг від­різати другого шматка хліба, як з’явилася хрома ворона. Стрибає ворона на одній нозі й просить хлопця:
— Дай мені кусочок.
Та не встигла ворона доказати, як хлопець вже від­різав добрий шмат паляниці й дає вороні:
— Їж, небого! Для мене вистачить. Одному і їсти не хочеться.
— А цибулі не даси? — питає ворона.
— Чого б ні? Коли хочеш — охоче дам.
З’їла ворона хліб, з’їла й цибулину, гарно подяку­вала й питає:
— Куди це ти вибрався, хлопче? Ти забрів до тако­го лісу, з якого ще ні одна душа живою не виходила.
— Мені треба потрапити на срібну поляну. На тій поляні стоїть срібний палац, а в палаці живе Вороня­чий цар. Певно, у тому палаці і мої брати.
— Візьми мене до себе на плечі, бо я не можу сту­пити на ногу, а крильця мої слабі! — просить ворона.
— Чому б не взяти? Я ще ніколи ворону на плечах не носив! — посміхнувся хлопець й взяв ворону на плече.
Вирушили в дорогу. Ворона сидить на плечі й все нашіптує:
— Іди направо, іди наліво! Іди прямо!
Йшли вони так два дні й дві ночі. Пройшли один, пройшли й другий густий ліс. Раптом посвітлішало, й опинилися вони на широкій поляні. А що то була за поляна! Трави, квіти, навіть каміння — все з чисто­го срібла.
Серед поляни — скеля теж з срібла, а на її вершині чудовий палац. Хлопець стояв, як зачарований. Навіть уві сні не бачив такої краси. Сіли вони на краю поля­ни, з’їли все, що залишилось в торбині. Мовить хрома ворона:
— Там, на тій скелі, стоїть палац мого царя. Туди дорогу вже й сам знайдеш. Та за те, що ти до мене був таким добрим, я дам тобі одну пораду. Коли мій Цар буде тебе питати, яку платню ти хочеш за воликів, ти нічого від нього не проси, крім того, що він кладе собі під голову, коли спати лягає.
При цих словах ворона зникла.
Син бідного чоловіка піднявся на височенну скелю; тут його зустріла сторожа й завела прямо перед сріб­ний трон, на якому сидів Воронячий цар.
— Як ти сюди дорогу знайшов? — питає Воронячий цар хлопця.
— Добрі люди показали! — відповідає хлопець. Хрому ворону не хотів хлопець зрадити.
— Та коли ти вже до мене добрався, я мушу дотри­мати слова. Роздивися по всіх моїх палатах й скажи, що тобі найбільше подобається. Те й дам.
Три дні й три ночі ходив син бідного чоловіка по царських хоромах, та й десятої частини палацу не обі­йшов. Приходить до Воронячого царя й каже:
— Чарівні твої, царю, палати. Багато всього я в них побачив, багато мені з того полюбилося. Та що я ро­битиму з таким багатством? Більше я оглядати хоро­мів не стану, а тебе прошу: дай мені те, що ти кладеш під голову, коли лягаєш спати.
Розсердився Воронячий цар і наказав всім воронам, що з хлопцем по хоромах ходили, відрубати голови.
— Це тому, що котрась з них тобі це порадила. Став цар умовляти хлопця, що дасть йому все, що захоче, тільки щоб відмовився від свого прохання.
— Та мені тільки це сподобалося! — не відступав хлопець.
— Дам тобі й волів, дам тобі стільки золота, скільки вони зможуть на возі повезти!
— Ні, мені тільки те дай, що кладеш під голову, коли спати лягаєш.
— Дам тобі все, що є в моїх палатах!
Та хлопець не відступав від свого прохання.
Що мав робити Воронячий цар? Вийняв з-під подуш­ки маленького млиночка, на якому в панських хатах каву мелють, й віддав хлопцеві.
— Ось тобі те, що ти хочеш. Тільки щезни з моїх очей, щоб не заклював тебе! — гукнув сердито.
Налякався хлопець, поклав млинок в торбину й по­біг з воронячого царства. Зупинився тільки тоді, коли вже був у густому лісі. Сів, поклав перед собою млин­ка й шукає, чи не залишилось в торбині ще шматочка паляниці. Та торбинка була порожня.
«Погану пораду дала мені хрома ворона, — думає хло­пець. — Коли б я взяв що з багатства Воронячого царя, було б краще».
Й почав хлопець від нічого робити того млиночка розглядати, — цікаво знати, що то за штука. Адже ж цар готовий був віддати за нього все багатство. Та на вигляд млиночок простий.
«Помру тут з голоду! — зажурився хлопець. — От, коли б переді мною з’явився такий стіл, як в палатах Воронячого царя, — з їжею, напитками». — І крутнув ручкою млинка.
Миттю перед хлопцем справді з’явився багато за­стелений і прибраний різними стравами стіл.
— Дивися, що мій млинок знає — здивувався і зра­дів хлопець. А потім знову засумував: «Та як мені самому їсти, коли дома голодний батько, мама, брати І сестри?»
Крутнув хлопець знову ручку млинка й промовив:
— Нехай тут будуть мої брати й сестри, мої батьки!
В ту ж мить за стіл сіла вся рідня хлопця — батько й мати, сестри, брати.
Доти не піднялися з-за столу, поки всього не з’їли.
Потім повернулися всі щасливо додому й зажили в достатках. Що тільки захочуть, млинок все змеле.
Коли не вірите, зайдіть в їх хатину і запитайте самі. Коли захочуть, вони вам все розкажуть.

Жив собі бідний чоло­вік. Мав жінку і двох хлопчиків, і не було їх чим годувати. Пішов до пана просити пшениці. А пан каже:
— Дам тобі, але за це будеш мені рубати ліс.
Пішов чоловік у ліс. Рубає, а з дупла вилетіла пташ­ка. Він взяв її, приніс додому і дав хлопчакам гратися. У пташки під крилом було щось написано, але ніхто у сім’ї не вмів читати.
Та пташка знесла яйце. На ньому було написано: «Хто чого не має, хай подумає і буде мати, що наду­мав». Жінка віднесла те яйце на ринок, люди прочи­тали напис і дали їй за яйце великі гроші.
Приходить до того чоловіка пан.
— Чому не йдеш у ліс на роботу? — запитує він.
А чоловік говорить:
— У мене є пташка така, що несе дорогі яйця. Я за ті яйця беру великі гроші і з того живу.
— Покажи мені ту пташку, — говорить пан. Подивився пан, а під крилом написано: «Хто з’їсть мою голову, буде царем, а хто з’їсть серце, буде коро­лем».
Просить пан, щоб бідний чоловік продав йому ту пташку. І продав бідняк пташку. Дав йому пан грошей, дав трохи поля й лісу, а пташку забрав. Приніс її додому і дав кухарям, щоб зготували для нього са­мого голову, а для його сина — серце. Кухарі приготували.
А там гралися з панськими дітьми хлопчики того бідного чоловіка. Забігли вони до кухні, побачили м’ясо, і старший з’їв голову з пташки, а менший — серце. І подумали вони: «Що ж нам тепер буде?» Налякалися і повтікали. Бігли вони, бігли, старший брат біг швидше, а менший відстав.
Настав вечір. Менший брат зайшов до одної бабки і попросився ночувати. Побачила бабка, що кожного ранку під подушкою у хлопчика лежать гроші. Вона забирала їх, а на другий ранок гроші знов з’являлися. Вирішила вона не відпускати хлопчика. Так він і жив у бабки та пас їй корову.
Коли хлопець зрозумів, що під ним з’являються гро­ші, почав забирати їх сам. Бабці це дуже не сподоба­лося, і вона відправила хлопця. Пішов він у город панам воду носити. Побачили пани, що в нього є ба­гато грошей, та й оженили його на одній своїй дівчині.
Питає його якось жінка:
— Звідки у тебе такі гроші? — він і розказав їй усю історію про пташку, з якої з’їв серце. — Покажи мені те сердечко, — говорить жінка.
Він викашлянув чарівне серце, обтер і дав їй поди­витися. А вона вкинула його собі в рот і ковтнула. І вже не в нього, а в неї під подушкою почали з’явля­тися щоранку гроші. Проганяє вона чоловіка. Заду­мався той: «Куди йти?»
Пішов він від жінки, куди очі дивилися. Довго йшов і зайшов до великого саду. Там були яблуні, груші й сливи. Зірвав він грушку, з’їв і перекинувся на козу та й дуже налякався. «З’їм ще сливку», — думає. І як з’їв сливку, то знову зробився людиною, але не такою, як був, а циганом. «Спробую ще яблуко з’їсти. Що з того вийде?» З’їв він яблуко. І зробився дуже краси­вим, набагато красивішим, ніж був.
Нарвав він у кошик тих грушок, сливок і яблук та й пішов на ринок продавати. І таку велику на все те по­клав ціну, що ніхто не може купити. А як підійшла його колишня жінка, дав їй покуштувати грушку. Вона вкусила і зразу зробилася козою. Чоловік накинув на неї поводок і повів. Та зробив собі колісницю, запряг козу і все нею возить. Та й б’є скільки хоче.
А його старший брат уже на той час був царем. До­несли йому люди, що такий і такий знущається над козою. Викликав його цар до себе.
— Навіщо ти знущаєшся над козою? — запитує цар. А той розказує усю історію про те, як його батько пра­цював у лісі і приніс чарівну пташку. І все розказав. Цар зрозумів, що це його рідний брат та й каже:
— Бий добре ту козу.
Бив він козу, аж поки вона не повернула серце ча­рівної пташки. Тоді він дав їй з’їсти сливку, і коза зробилася циганкою й пішла геть. А він знову кожно­го ранку почав збирати на своїй постелі гроші і дуже розбагатів. І було в нього стільки грошей, що він по­сватав королеву дочку. А як старий король помер, сам став королем.

Здибався вовк з пацюком та й каже вовк до пацюка:
— Я тебе маю з’їсти.
Пацюк каже до вовка:
— То моя річ.
Тогди скочив вовк до пацюка та й до карку; а пацюк вовка за ноги. Як зачав торгати, взяв під себе, ледве вовк вирвався. Як ся вирвав та й каже:
— Чекай, я тобі покажу; я собі закличу кілька вовків, та й ми тебе роздерем.
А пацюк каже:
— Ну, ну, добре.
Тогди вовк як завив. Прибігло до нього з десять вовків та й кажуть:
— Чо потребуєш?
— Тут я казав пацюкові, що маю його з’їсти, а він мене як лапнув попід спід попід черево, то я ледве вирвався.
Кажуть вовки пацюкові:
— Ми тебе зараз роздерем.
А пацюк їм відповідає:
— Що вам з мене одного? Я прикличу зараз ще хоть зо штири.
Пацюк як зафутів, то прибігла до нього ціла бурса свиней. Та й кажуть свині до пацюка:
— Що потребуєш?
А пацюк ся відзиває до них:
— На мене напав лихий звір і хоче мене з’їсти. Може би ви нас розсудили?
Свині тогди як зачали за вовками гнати, як злапали двох вовків, як зачали їх рвати, то ті решта вовки як утекли та й кажуть одні до других:
— Ци треба нам такими дурними бути, щоби нас один пацюк десятьох змудрував? Нам ся на то не було дивити, що він казав, що «Я вам прикличу штири, аби-сте мали що більше їсти» — але було нам його розірвати і з’їсти. Отже, тепер, вовку, ми тебе маєм з’їсти, що ти не знав, як ся застосувати.

Жив собі господар, у якого було три донь­ки. Він дуже-дуже їх любив. Одного дня зібрався їха­ти на ярмарок. Доньки його обступили й почали про­сити, аби купив їм подарунки.
— Я хочу, тату, намиста, — попросила старша.
— А мені привезіть перстень — сказала середуща.
Найменша мовчала.
— А тобі що, донечко? — спитав.
— Купіть білу ружу.
Поїхав тато на ярмарок. Дещо продав, дещо ку­пив. Не пошкодував грошей на намисто й перстень. Але для найменшої не міг купити подарунок, бо білих руж ніхто не продавав. Вертався не вдоволений до­дому.
Сидить на возі, журиться, підійшла до нього якась бабка.
— Чому ти, чоловіче, такий сумний?
— Як не сумувати, коли найменша донечка проси­ла, аби я купив їй білу ружу, а таких квіток на яр­марку немає.
Бабка сказала:
— Злізай з воза і ходи зі мною...
Повела його до брами й щезла. Брама в нього при­йняла батіг і розчинилася нарозтвір. Він пройшов до другої. Та зняла із нього капелюх і теж розчинилася. За третьою брамою господар опинився перед чарівним квітником, якого ще не видів. Там цвіли білі ружі.
— Ти ба, яка краса! Ото втішиться моя донечка, — сказав собі чоловік. Нахилився і зірвав одну квітку. Але його схопило щось за руку й не пускає. Придивився добре, а то — якесь страховисько.
— Пусти руку, бо буде тобі погано!
— Не кричи, то не допоможе, — відповіло страхо­висько.
— Чого ти причепилося, як п’яний до плота?
— Будь розумний, — мовило страховисько. — По­клянись, що дівчина, для якої зірвав білу ружу, при­йде завтра до мене. Інакше я не відпущу: буду вічно тримати тебе, а твоя донька через три дні помре.
Господар мусив погоди­тися:
— Клянуся, що прийде...
Страховисько відпустило руку. Чоловік поїхав до­дому, пороздавав дівчатам подарунки, а сам ходить ні живий ні мертвий. Як віддавати чудовиську найдо­рожчу донечку!
— Чого ви, тату, зажурилися? — питають доньки.
— Як мені не журитися, коли я поклявся, що най­менша піде до страховиська, яке дало цю білу ружу.
— Я не боюся його, тату, їдьмо завтра ж, — сказа­ла найменша.
Вранці господар повіз свою донечку до страшної бра­ми. Вона сама розчинилася нарозтвір. Дівчина пішла до другої брами, а батько лишився на вулиці. Квітника вже не було, а лише сходи, що вели до прибраної кімнати. На середині був стіл з усякими стравами. Дівчина, хоча і зголодніла, не торкнулась ні до чого. Сіла собі на стільця і чекає.
Раптом поріг переступив бородатий дід із закруче­ним носом. Страшний, гидкий, аж страшно дивитися. Став перед дівчиною й спитав:
— Ти можеш мене покохати?
Дівчина відвернулася і відповіла:
— Ні, не можу.
Дід похнюпився і вийшов. А другого вечора при­шкандибав знову. Ще страшніший.
— Ти можеш мене покохати?
— Ні, — відповіла дівчина.
Сльоза покотилася по довгій бороді. Він не сказав більше ні слова й покинув світлицю.
І третього вечора старий не спізнився. Став на по­розі, як три нещастя, і почав просити:
— Покохай мене, вродлива дівчино...
Вона мовчала. Дід чекав. Сльоза за сльозою коти­лася по довгій бороді. Дівчина повернулася до нього й вимовила тихо:
— Я можу тебе покохати...
В ту ж хвилину, як це сказала, дід став білим го­лубом. Злетів і сів на її плече. Він умів розмовляти люд­ською мовою. Розповідав про своє щастя і дякував що дівчина його покохала. Їй весело було з отим голубом.
Якось вона сказала йому:
— Хочу бачити своїх сестер і тата. Пусти мене, го­лубе, до них.
Голуб відповів:
— Я тебе пускаю, але маєш повернутися рівно в ту хвилину, коли сонце буде на одну п’ядь від заходу. Як не прийдеш, то мені буде велика біда. Я дам тобі квітку, — як вона зів’яне, то знай, що я помер.
— Я прийду, голубе, — обіцяла дівчина.
Голуб ще сказав:
— Може статися й таке, що застанеш мене нежи­вим. Не бійся і не плач. Проколи голкою свій мізи­нець і впусти цяточку крові на моє чоло, над праве око.
Дівчина погладила голуба, взяла квітку і пішла до тата.
Сестри втішились, що вона жива й весела, і дуже здивувалися, що її чоловік — голуб. Наймолодша на­булася зі своїми рідними і почала збиратися в доро­гу. А сестри не пускали, просили ще побути.
Чорні хмари покрили все небо і сховали сонце. Дів­чина не знала, котра вже година й коли треба йти. Уже звечоріло, а вона була в дорозі. Квітка в руках зів’яла. Дерева шелестіли:
— Нащо обманула голуба? Він умер від туги за тобою.
Ластівки літали над головою й щебетали:
— Голуб помер від туги за тобою!
І потічок журно дзюрчав:
— Умер... умер...
Дівчина побігла до світлиці. Голуб не сідав їй на плече. Він лежав мертвий на вікні.
— Виглядав мене, — сказала. — Чекав і не дочекався. Дівчина взяла голку й проколола собі мізинець. Ця­почка крові впала голубові на чоло, коло правого ока.
В ту ж мить перед нею виріс дуже красивий парубок. Стояв перед нею, як молодий явір, веселий, як сонечко. Пригорнув її до грудей і каже:
— Ти перемогла чари злої чарівниці і врятувала мене від смерті. Будь мені за жінку.
Дівчина дала йому руку й сказала:
— Ходім до мого тата, нехай він нас благословить.
Пішли. Батько й сестри тішилися, як малі діти. Зро­били таке весілля, що в селі зроду-віку подібного не бачили.
І молоді потім собі жили, як двоє голуб’ят, у любові й злагоді. Ніякої біди не знали. Може, й тепер живуть, як не померли.

Іде заєць, зирк — аж стоїть бутель горілки... Напився до нестями, ліг та й спить.
Аж ось іде лисиця. Зраділа вона, що і напитися можна, і закусити є чим. Але, добре напившись, вона теж повалилась спати.
Іде вовк. Напився і теж заснув.
Сплять вони собі.
Нарешті першим прочуняв заєць. Подивився навкруги та й каже: «Усе чисто пам’ятаю... Але як цих двох убив — ніяк не можу зрозуміти!..»

Захворів якось цар, та й наказує усім панам, усім мужикам, усім міщанам, щоб заходились його розважати та брехні казати, та такі, щоб у ній і словечка правди не було. От пани що не збрешуть, так один одному завидує, та і кажуть, хоч яка там брехня, що то правда. От знайшовся один мужик.
— Я, — каже, — можу.
— Ну, бреши.
— Як жили ми, — каже, — ще з батьком та господарювали, так була у нас нива за тридцять верст від нашої оселі, а одного року та така добра пшениця зародила, відразу поспіла і сиплеться. А нас у батька було семеро братів; як пішли ж ми косити, а хліба і забули взяти, та косили безперестанку сім днів і сім ночей, не ївши й не пивши; а як прийшла неділя, ми додому — вечеряти. Прийшли, а саме мати таких гарячих галушок подала. От посідали ми коло порога, а там та лежав у нас камінь. Я як сів на той камінь, як схватив галушку, так вона крізь мене і проскочила, та ще і крізь той камінь пройшла, та аж на сім сажнів у землю ввійшла!
Тут пани зараз:
— Це, — кажуть, — може бути: сім днів чоловік виживе, не ївши; а що камінь галушка пройняла, то, може, він млиновий; це, — кажуть, — ще не брехня.
От на другий день звуть його знову брехні казати.
— Я, — каже мужик, — як почав сам господарювати, так усе ходив на полювання, та був у мене такий хорт, що я його ніколи не годував. От раз поїхав я з ним на полювання та й загнав зайця, тюкнув на хорта, хорт за ним; як догнав же, так і ковтнув: тільки задні ніжки трошки видно. Я тоді з коня та за хорта: як устромив йому руку у рот, так і вивернув, як рукавицю, та після ще сім років з тим хортом полював.
Пани знову:
— Це не брехня; це все може статись.
Звісно, панів завидки беруть, що як же мужик та покриває їх перед царем. Почали царя розбалакувати, почали розбалакувати та й завірили, що це правда.
От і на третій день іде він до царя. Цар сидить, а коло нього увесь чин, генерали, сенатори усі. От мужик і каже:
— Як господарювали ми з батьком, так оцей пан позичав у нас сто тисяч, а оцей — п’ятдесят, а цей десять, — та так на усіх по йменню зве і гроші рахує.
Цар і питає.
А панам же сором сказати, що мужик краще за них збрехав, та:
— Правда, правда.
— А коли правда, то й заплатіть.
Треба їм платити. Той забрав гроші, та ще і цар йому щось дав, та й пішов собі.

Велике зайченя

У однієї зайчихи було троє синів — зайчат. Першого звали Веселун, середнього — Смуток, а третього — Коротунчик — мамин мазунчик. Його так прозвали брати тому, що він дуже любив маму. Де була мама, там і він. А старшенький та середульший брати — серйозні, вперті, завзяті.
Одного разу пішли вони до лісу. Хлопці любили галявину, на якій росло багато суниць. Зайченята грались на травичці, а зайчиха збирала суницю, щоб їсти її вдома з чаєм. Зайченятко Коротун так загрався, що опинився хтозна-де. Навкруги було все непросте.
Росло багато високих дерев, на яких були незвичайні фрукти, але ж зайчик був короткий і не зміг дотягнутися хоч би до одного плоду. Незабаром зайчиха помітила, що не стало меншого синочка. Схвильована вона розповіла про зникнення брата Веселуну і Смутку.
Тим часом, коли Коротунчик пробував дострибнути до плодів, раптом невідомо звідки прилетіла ворона. Вона сказала Коротуну, що дістане плід з дерева. Він дуже зрадів і погодився. Ворона зняла плід якоїсь соковитої червоної ягоди. Відкусивши її, вона побачила, що її дзьоб збільшився в шість разів. Поруч росло деревце з жовтими плодами. Покуштувавши їх, одразу подивилася в люстерко й побачила, що дзьоб став колишнім. Ворона сказала Коротунчику:
— Коли тебе стануть ображати, з’їж червону ягідку, і побачиш, яким великим та дужим став. А коли захочеш, щоб тебе попестили, попробуй жовту ягідку.
Так, за допомогою цих плодів у Коротунчика — маминого мазунчика, розпочалося цікаве життя могутнього велетня.